— Все прекрасне закінчується потворно… — почав був філософ, як його перебив Іван Білозуб:
— А хто дав означення прекрасного чи потворного? А покажи мені… Хто сказав, що мертвий — це погано? На то він і мертвий, щоб навік утішитися. Мертвому немає сорому ані болю, ані страху… кошмарних снів…
— Це тут чоловіче… А там… За межею нашого життя…
Білозуб блиснув очиськами, пустив гуляти кварцеві брижі:
— Дурня. Там така сама ієрархія. Я був там… — зашепотів з благоговінням: — Я вів бесіду з самим… — Іван піднімає вказівного пальця, погляд скляніє.
— Ну, вибачайте, що порушив вашу прогулянку. Я взагалі люблю спілкуватися з людьми. А ви дуже цікавий тип. Навіть… Навіть якось не по-людськи, а щось воно є у вас, в утробі… Так… Щось небуденне є… Ну… Перепрошую…
Ліліт запалює цигарку від свого недопалка. Глибоко затягується. Голубий дим кільцями висить у нерухомому повітрі. Сонце вікнами. Вона слухає, намагаючись згадати, де вона бачила це обличчя. Вона думає, що він нічого, душечка. Голосно відкашлюється. Мов ненароком, вона ловить його погляд. Ми завжди жалкуємо за тим, чого немає. Але краще вже з Ракшою. Незнайомець в шкірянці спостерігає за нею уважно, з легкою, як пух, посмішкою на губах: вона гарна, ця пещена курва. І не гляне в його бік. У мене шкірянка, я сильний мужчина. Гарна жінка: а скільки там у її лохматці стафілококів, трихомонази? Напевне, нічого. Пусто… Я сильний мужчина: здоровий спосіб життя, майже римський, що тіло береже: поранні крижаний душ, ніяких вітамінів та стимуляторів; гантелі, швидка хода, а повз тебе шмигають авта, з людьми, з «крутими». Але тут його бере переляк. Такий, як там, несподіваний, з ментами на Солом'янці.
— У вас немає чим підкурити? — запитує Іван Білозуб.
— Це такий спосіб знайомства? — кокетливо димлячи, підсовує запальничку.
— Можна й так…
Ліліт простягає руку, випещену, з довгими музикальними пальцями.
— А що далі?
Іван потягнув візитівку. З номером телефону, з фірмою. Чин чином все.
— Потелефонуйте.
Ліліт взяла. Усміхнулая щиро, вже без страху говорить «па» і йде. Неспокій знову прихопив її, стягнув горлянку. Вона сідає в авто і мчить на повній швидкості. Першить в горлянці. Замуркав мобільник. Говорив Ракша: «Де ти пропала… Куди тебе понесло… Ані привіту… Ані записки…» — «Я що, твоя власність…» Але якого тільки хріна і справді її понесло сюди. Спалах в голові, наче вибух: «Ракша… Я бачила цього чоловіка…» — «Якого в біса чоловіка… Тисячі людей бачать одне одного… І нічого… Продовжують спати, помирати. Кого ти бачила?» — «Того, що ти шукаєш… Він лишив мені візитівку…» — «Прізвище…» — «Зараз… Зараз… Зачекай…» Вона веде авто однією рукою, іншою порпається. Не втримує, — білими, брунатними червоними пластівцями візитівки розлітаються по салону авто. «Ракша, зачекай, візитівки розсипалися… Ну, той, у тебе на фотокартці висить…» — «То малюнок…» — «Яка різниця…» — «Велика… Прізвище… Прізвище!» Авто кринить і з усього розгону влітає у вітрину. Скло різноколірним каскадом розлітається повсібіч: червоне, синє, зелене, фіолетове. Ліліт відкидає на заднє сидіння. В мобілку хрипить навіжено Ракша. Трубку виймає з теплої руки чоловік, що першим підіспів на допомогу. Ракша горлопанить: «Ліліт! Ліліт!» Відповідає незнайомець: «Ваша Ліліт розбилася… Думаю, що жива…» — «Де це?!» Незнайомець називає адресу. Летить «швидка». «Швидка» прибуває разом з Ракшою. Вайлуваті, з оголілими фізіями санітари. Кислий запах непідмитої проміжності. Грибний запах сирого м'яса. Ліліт несуть до реанімаційної машини. Вона встигає тільки прохрипіти: «Підбери візитівки. Там його адреса…» Двері «швидкої» зачинилися, глухо ударивши повітря, як крилами. Ракша поспіхом збирає заляпані кров'ю візитівки. Основне, та, яка йому потрібна. Народ незадоволено мовчить. Ракша навіть не запитав, куди її везуть. Всьому приходить кінець. Випадків не буває. Ракша, затиснувши пучком скривавлені візитівки, біг мов шалоплений до свого колишнього патрона і покровителя. Генерал о цій порі грів колгоспні свої лаписька біля каміна, на дачі, на Кончі Заспі, і чекав не Ракшу, а Ліліт. І Ракша здогадувався, що і куди їхала Ліліт. Ракша набирає номер телефону. Ракші відразу відповідають. Його водій буцімто. П'яний вдризк новоспечений міністр. Ракша кричить, що Ліліт загинула, з-за тебе, сволочуга, а ти мене не хочеш вислухати, чмо генеральське, кара на твою голову, кара впаде. Один ляд тобі в смолі паритися, донецькі солі — найоптимальніший варіант.