Білява соложава пухкенька сучка бавиться його вихрями, — запускає пальці з кривавим манікюром. Батько витягує мужика з кімнати до ванної. Білявка цілує Івана у скроню. Потім у груди, розщібає ширіньку і тягнеться туди соковитими губами. Іван б'є її з усього маху в чоло. Батько п'яно регоче, стоїть в амбразурі дверей, підпираючи хрестом руки одвірки, і зирить на розпластану курву. «Ха-ха… Весь у мене синаш… Ну… Назад до патронату я тебе тільки відправлю. Виблядок». У батька переляк в очах. Той, що Іван пам'ятав змалечку. Білявка заводиться: «Він не виблядок… Він чорта кусок… Я тобі кажу…» — «А ти, що така віруча…» — «Десь таки вірю…» — «Тільки не знаєш, в що… В хер мій віриш… А там таки щось є…» — піднімає догори вказівного пальця.
Батько наливає, по марусин поясочок, стакан горілки. Випиває одним махом. Потім щось хекає. Старий наносить чолов'язі удар. Прямий — в обличчя. Аж чвиркає, і виляском пішло. «Фу-у-у… Мразь…» — тягне блондинка. Так здорово умів Шестєров. Чоловік переламується. Впополам. Як правовірний мусульманин падає на коліна, тицяється лобом в килим. «Бля, килим-то дорогий. Понімаєш…» — Батько дивиться на порожню пляшку. «А скілька жмурочків на цьому килимочку», — вставляє свого блонда. «Заткнись, тебе ніхто не запитує!» Так валив він, Зуб, коли притягли Рекса. Тоді ледь маружила іллічівська лампочка. Шестєров, розкарячивши ноги, між ногами, висвітлюючи крижі, бігає блик від іллічівки. «Малий, хочеш спробувати? Отсос без черги…» — усміхається холодно, спокійно, наче знає щось наперед. «У Рекса виходить набагато ліпше, ніж у вчительки. А чому? А тому, що боїться…» І тут заходить вона, і застає за цим Івана, не зовсім, а коли той нагинає голову Рексу понижче. А потім вона стоїть і дивиться, як фекалії стікають ногами на кахлю. Вона навіть не сказала істерично: «Доктора!» Такі не кричать. Вона сказала: «Шестєров і Білозуб до кабінету… Сообщіть Пилиповичу, нехай кличуть міліцію…» — Так, кинула через плече, тільки сльози крапотіли напудреними щоками.
Вона зараз стара, напевне, ця сука, облізла, як мавпа у зоопарку. Він чекає вже не поклику, а зустрічі. Його розносить, як старий двигун. Він ловить золотаві погляди дівчат, грає усмішкою. Навіть повертається і дивиться на забиту художницю. Помацав пальцем. Холодна. І ніяка собака не рипнулася. Значить, на правильному шляху. Тоді він швидко повертаєься до себе на квартиру, збирає всі необхідні речі: мотузку, сокиру, обріз. Зараз він знає, куди йти. Без голосу, без наказу. Але коли ступив на трасу, щоб спіймати таксо, то відчуває невпевненість. Він вовкулакувато бігає очима, щурить по-щуриному. Він чекає на далекий голос, що таки покличе його, вкаже перстом дорогу, але того не трапилося, нічого не відбулося. В голові свистіла полуднева пустота. Діра. У ту діру з джижчанням влітали мухи. Набридливі, надокучливі серпневі мухи. Він пройшовся ще раз в бік Кавказької. Зупинився біля церкви. Обійшов тричі, колом, навкружки. Хотів був заглянути, але передумав: новенького попа, видно, послали. Подумав спокійно, без пафосу, як про буденну річ. Можливо, цей ліпше буде. Подивимося. Нездоровий оптимізм — річ шкідлива. Нарешті з'явився той, на кого чекав. У прибульця чарівна усмішка. Від нього віє величчю і ніжністю. Говорить: «Він на другому поверсі!»