— Чомусь помічаю я, однако, що ви всі, приговорені, балакаєте про Бога… — наче відхихикнувся генерал-міністр.
— Я завжди вірив, а у вас ніколи, ви мене й здали. Де твій улюблений Ракша? Десь по помийницях небось шастає. Недопалки збирає. Чи, може, як і багатьох, без головешки знайдуть! А…
— Ракша живий-здоровісінький, та ще баб таких от… їбе, що тобі не снилося.
— Тому він і мужик, і з мужиком у нього і базар. А з тебе…
— З мене? Зо мною тобімшак світить, і не вилізеш ти зроду звідси, бо мразь і подонок…
— У якої ти брав гроші не задумуючись… Мені один кінець — натішився по саму горлянку. Як не крути, а все одно я тебе обскакав. Якщо оглянутися назад, то я, Вась, давно вас обскакав. Навіть у вірі. В камері багато часу для думок. Верни звання Ракші, нехай він плутає зі своїм маніачішкою. А я закриваю очі на те, що ти колись у мене брав.
— Шо… Шо… Паскудь, я у тебе брав… Ну… Ну… Свиня… Вона теж туди рилом, — у білих стінах затарабанив генерал-міністр.
— Синів моїх більше немає. Одного твій вишкрібок Китаєць завалив. Іншого, не маю сумніву, що теж у машині твої люди застрелили. Куди я гну? А все перед тим, що скоро риску нам підводити. Черту, лінію значить, перед содіяним. Мені перед «вишаком», тобі в сциклінні, в говні пенсіонерському перед Аллахом поставати. Дарма, що ти з лаврськими попами казьонку лизькав. Бог тобі не бригадир колгоспної артілі. Йому — що я, що ти, що тарган. З мене — духу не лишиться. Зроби добре діло. Зроби хоч раз беззаконня в ім'я закону.
Це, видавалося, зовсім безглузде прохання непокоїло найбільше міністра. Те, що він у майбутньому вирішив був потягнути трохи з Ромоданом, додало впевненості, що ніколи нічого не треба відкладати; так, вважай, Ромодан собі підписав смертний вирок, але якого біса йому заманулося захищатися за Ракшу?
— У того м'ясника мінімум сорок мертвих, — несподівано говорить Ромодан. — Мої хлопці засікли його відразу, але не нашого ума діло, — не з фуфлом же в'язатися…
— Ну, краще з міністром… — перебив Васькович.
— Ні, тут інше. Тут справа честі. Ми чесно заробляли свій хліб. Як уміли. Інакше нас змальства й не вчили. Ми чужі в цій країні, завжди чужі, повторював я собі кожного разу, коли йшов на справу. Але цього виродка не можу збагнути… Якщо не хочеш допомагати мені, то допоможи Ракші, хоча б не чіпай мені цього чоловіка. Я перед ним у боргу.
— Як він переді мною, — храпонув жерлами ніздрів Васькович.
Ромодан промовчав. Дивився на міністра, як на свіжо-вибілену стіну з чорними мухами очиськ, що зависали над житомирськими розквецяними губами, сюїяним поглядом; міністр зирив за плече засудженому, подивований спокоєм і впевненістю цього чоловіка, але чим спокійніше робився Ромодан, тим більше міністру кортіло дертися на стіну. Але згадка про Ліліт якось тепло обізвалася в його серці: йокнуло, потеплішало аж ізсередини. Йому снився дуже гарний сон. Ромодану, видно, нічого не снилося. Скоро з нього й пука не лишиться, бздо навіть вітер не понесе, але, можливо, він правий, тільки не його устами втирати про справедливість. А Ракша? Ракша нікуди не дінеться, обійдемося без принциповості. Жінки в нашому житті грають неабияку роль. Велику роль. А як вона давала, як давала, мамулічка, Ракші, йому б відразу генерала, а не полковника. Але все, то як попіл, легке та порожнє. Прожиті роки не давлять. Принаймні його. А з людством розберемося.
— Я мусульманин. Мені треба сповідуватися. Нехай пришлють муллу, — говорить, встаючи, Ромодан і цим показує, що розмову закінчено; далі від нього нічого не добитися.
— І ти мовчатимеш.
— Допоможи Ракші. І не займай хоч останнього сина…
Міністр знічено повів плечима, наче тобі не законопослушний муж, а давній приятель Ромодану, цьому чурці, цьому чорнозадому, бля, його.
— Вся наша земна печаль коротка від того, що життя надто коротке, — вирік Ромодан.
— Да, бачу, тюряга тобі пішла на пользу. А мулла… Де я тобі його візьму? Телевізор можу. А муллу… Хоча до вишака ранувато. Тоді і відшукаємо…
І Ромодана вели, порипуючи новими черевиками, двоє охоронців. Міністр постояв ще з хвилину в задумі, виваливши очі у порожнечу кімнати. І очі, як мухи, і сам, як велетенська, налита добротною людською кров'ю муха. Міністр набирав номер на мобільному телефонові, але з того кінця не відповідало.
— Треба міняти абонента, — сказав уголос.
Міністр котив у авто, а Ромодан прямував до камери, з холодильником і переносним «гаражним» японським телевізором. Ромодан, розкланявшись охороні, ліг на ліжко, тихцем дістав з-під матраца пакетик з кокаїном, швидко забив ніздрі, ввімкнув телевізор, лежав, переклацуючи канал за каналом. Значить, твої діла не пішли, Рамо, зовсім нікудишні, Рамо. І помандруєш ти, сину мій, на Схід, за сонцем, коли тобі продірявлять довбешку, у місця свої кровні, де немає місця поганинам, де жінок шанують за жінок, а мужчини помирають, як достойно мужчинам. Твоя маленька обітель, останній приют життєвий: сам собі напідгадував, Ромодане; ти повинен був розуміти, затямити, що люди скрізь люди, не інакше так покладено Всевишнім. А жив ти не за своїми законами, а навіть не за їхніми, задрипаними і просцятими невідомо звідкіля, а за чужинськими законами завойовника. І тебе любили, бо ти був таким, буцімто справжнім, справедливим, але лютим водочас. Не інакше ти плював на землю, яка тебе пригріла. По-інакшому не може бути. Тому ти й підійшов до кінця своєї юдольної мандрівки. Вся печаль від суєтності бажань, нездійсненних, а в тебе все вродь було. Але втратив синів. Братів. Дружину. Честь… Про честь Ромодан не думав, а вже вилупився в чорно-білий мерехтливий екран, де повзла лишайним поясом траса, а нею, тією трасою, котився «мерседес» міністра Васьковича.