— Здоров, Ракша… Ти що тут промишляєш? — міністр по-доброхотськи розвів руками. — Я ось подумав, що тобі дійсно можна повернутися… Тільки не подумай лишнього. Нічого. З-за баби не варто… Той…
Першим ділом Ракші закортіло зацідити по писку, по цій вгодованій мордяці, по цій випещеній харі, але він відчув, як безсило, безвільно обвисають руки навколо тулуба.
— Але чин я дійсно не можу тобі відновити… Сам розумієш… З Ліліт все гаразд. Вона жива. І, напевне, ти цього разу підеш гуляти іншим боком.
Ракша цього разу зацідив міністру під щелепу. І доки понабігали запопадливі джури, він встигнув сказати:
— Це як молошному батечку. Затямив?
Міністр, спльовуючи кров'ю, звівся на ноги, — здоровенний мужицяра; такі раніш бандюками заправляли:
— Що ти баришню кісейну з себе ліпиш, Ракша? Відвезіть подалі. Зніміть, бля, штани і нехай посидить на морозі, може, вдруге сюди не потрапить… — Потім у мобілку: — Ліліт, ти де? Зараз буду…
Ромодан перебирав речі. У нього солодко смоктало під ложечкою, як тільки його пальці торкалися сурових шнурочків, що зв'язували полотняну торбинку. Вервички з сандалового дерева, молитовник, обтягнутий зеленою шкірою, що поміщався якраз у кишеньку, там, де серце. Кілька упаковок кокаїну, дбайливо перетягнутих червоною ниткою, щоб відлякувати шайтанів; потім кілька сур, писаних арабською в'яззю, древніших, ніж це місто за ґратами, а насамкінець — світлини синів та братів. Образи батьків Ромодан тримав у пам'яті, з глибокою поштивістю, ночами вони виникали перед ним, коли молився або засинав. Коли прийшла нічна зміна, то він дбайливо сховав кокаїн, решту речей повільно, під пильними очима охорони, збирав до полотняного мішечка.
— Що, шайтанів своїх понавитягував, — задирався капітан, надто розумний, щоб розводитися на такі теми.
— Ти, мусор поганий, сам розберись, якому шайтану чи аллаху поклонятися, а потім і сюди йди служити, — визвірився на думку капітана Ромодан.
— Бачили грамотних. Як тільки «вишак» світить, то відразу про Бога говорите.
— Бо такими дурнями, як ти, і жили в цьому світі… Стадо забрьоханих свиней. У свою віру треба… Своє треба… Чужина, вона у всьому чужина…
Капітан тільки розлогисто зареготав, протяжно, потім поляскав непристойно пальцями.
— А як огуляють тебе, Ромодан, то ти тоже в свого аллаха будеш вірити?!
— Не твого свинячого писка діло. Сам син шайтана!
І капітан наказав забрати у Ромодана телевізор. Повернувся затим до кабінету, записав кілька рядків, а попередні акуратно підців ножичком, розірвав з хрускотом папір, витягнув сторінки перед очі, таким робом потримавши перед зором, шаснув попередньо до штанів за запальничкою, креснув синім язичком полум'я, підпалив і колисав, вимахував, трусив у повітрі доти, доки лиш краєчок не лишився у пучках. Лизнув порепані пучки, — капітан задоволено увімкнув Ромоданів телевізор.