За три дні Ракша знав Централ, де парився Ромодан. Весь інтерес у нього пропав, бо на дачі Ромоданові джигіти ледь не забили, а відпустили, значить, як мента опущеного, не страшного, навіть самі при бажанні могли віддати під руку закону. Але найменше на це зважав Ракша, а повзав під стінами тюряги і нарешті подибав, як Ромодана ставили для перевірки обличчям до стіни, цього разу заблизько до ґрат, а тому піймали одне одного поглядами, і Ромодан усміхнувся, і очима показав на зграї голубів, що летіли над дахами Лук'янівки. Потім заперечливо похилитав головою, мабуть, заперечивши, що то голуби, й знову повторив той же жест. Тричі, синхронно, коли його не розвернули міцні руки та не запхнули притьма до камери. Ракша в задумі подався під сльотливий передноворічний дощ. Скоро Новий рік. Не було б ще проблем з ідіотами, так вони собі Новий рік вигадали. Юзило Ракшу, навіть дуже вертіло колишнього полковника, коли він дивився на іграшкові кульки, на блазнів, підчеплених за руки, за голови; на роздягнених красунь у вітринах, залитих бурштиновим світлом, як мармеладом; на яскравий, існуючий è багатьох уявах світ нездійсненного, немислимих фантазіях світ. Так і життя проходить, як вода зимою, як холод у спеку: чого бажаєш, ніколи не приходить, а як прийде нікому воно вже не треба. Ти не потрапив на той поїзд, на те щастя, для когось воно іншого, Ракша, а той марить другим. І все по колу. А Ромодан собі молився у тюремній камері. Йому за добру поведінку повернули телевізор. Міністр мчав за кермом, обтяжений власними роздумами і владою.