Іван обнишпорив кишені. Підрахував добро, що його взяв у дамочки. Нічого пристойного. Злидні, як завжди, підмальовуються під «крутих». Натягають манаття, що йому гріш ціна. Ха. Але ті хлопці, що йорзали на «Черокі» проспектами, навізали трепет душевний, близький до оргазму, що Івана аж пробирало страхом. Він боявся, благоволив перед ними. Він шанував їх не менше за свого покровителя. Ці драбкуваті джиґуни наганяли на нього незрівняну тоску і тугу, аж звірину, що перетискало горлянку. Як боявся батька, що переламував рушницю пополам вечорами, п'яний вдризк, заганяючи до ствола набої. Це поклацування металевих гільз досі торохкотіло в ушних раковинах пам'яті. Зараз він думав про Річчі. Ось нарешті та велич, що зведе його до високого. Річчі ніколи не говорив «срака». Це вульгарно, невишукано. Тхне відразу клозетом і шматочками паперу, ненароком прилиплими до сідниці. Він говорить, протяжно витягуючи з повітря слова: «Моя чоловіча вульвочка сьогодні не дуже здорова. Така потаскушка…» Слово «жінка» викликала у Річчі почуття огиди. Річчі м'яко ступав килимами: пухнастими, в леопардовому халаті, кокетливо і з ніжністю торкаючи пальцями підвісні, на довгих шнурах світильники; від колисання, тіні брижили химерно кімнатою. Приходила парочка, німці за походженням. З самого що не є фатерлянду. Манікюр, чутливість звірина. Багаті, як шейхи. У одного, в шортах, що дибуляв на тоненьких ніжках, яскравий півнячий гребішок на маківці, як султани у породистих коней — червоно-білі; очі підведені індійською сурмою. Інший невиразний, майже без нічого. Ходили кімнатами, розглядали картини. Пучками, пальцями жіночими, промацували антикварні речі. Потім зачинялися у сусідній кімнаті. Тільки чути, як хриплять екстатично вони, — як хрипить звіром один, інший — , писклявим комариним голоском, гаркавить і проситься, підвиваючи. Іван перезирнувся з Річчі. Річчі захоплено дивиться на чіткі, різкі риси, заодно м'які і тендітні свого друга. Обличчя береться у Івана зморшками. Іван — спотворена маска добродійності. Вони переглядаються ще раз. Але Річчі говорить, що нічого з німчурою не треба робити. У Річчі вологі очі. Він пошепки говорить, що вони, мовляв, знадобляться. Преддень свята. Ось він, великий осяйний світ. Ось де його вершина, — говорить голос. Тільки Іван чує той голос.
Річчі не вживає міцних напоїв. Він полюбляв червоне і біле вино; дивився, як напій пузириться, лоскоче язика, — вишукано брав двома пальцями фужер, підтримуючи ніжку або саме денце мізинним пальцем, з кігтиком манікюру: пив з насолодою, що оксамитово переливалася у великих очах, кидаючи погляд у широке вікно: як набігають вітри, розмітаючи хмари пласкодахими будинками. Потім, якраз у хвилину гурманства, приходив хтось. І після відвідин цього «хтось» Іван з повними сумками м'яса йшов до бабок-перекупок, здавав його по доступній ціні і знову блукав містом. У вітрині, залитій бурштиновою смолою бутіка, він угледів рудоволосу жінку. Ту, з сріблястого «рено»; він довго стояв, доки вона не обернулася, тріпонула мідноволосим згарищем волосся, що піднялося, упало повільно, — як у кіно. І вони усміхнулися одне одному. Він добре розумівся на жінках, що стосовано передка, — від його заворожливого, Івана, погляду, ніхто не врятується. Йому належить цей світ. Це рудоволосе чудо тріпонуло космами ще раз. Вловив, як воложніють її очі, ширяться зіниці. Рожевий овал обличчя. Дитинна безпосередність. Білозубу навіть не запало у голову, що вона страхається його. Жіноче життя. Жіноче життя. Жіноча сутність межує з безоднею і коханням, хоча в кохання жінки найменше вірять, а все одно крутиться у них навколо цього, тобто передка. У неї ангелоподібний лик.