Зараз в його свідомості Річчі помалу відходив убік, хоча Білозуб думав про нього. Нагадував прибулець. Вона, це курвисько з бутіка, еге, вони колись обмінялися координатами. Вона нагадувала йому чимось Ольгу. Зараз убивати він нікого не хотів. Ані зараз, ані потім. Вона випливала з його далекої пам'яті, як передзвін новорічних іграшок. Іван усміхнувся їй. Рушив далі з надокучливою думкою, з настирною думкою, що повернеться… Обов'язково повернеться.
Він починає щось розуміти, заледве призвичаївшись до нового почуття. Як сонячні плями на снігу. Або серпень-місяць. Виїдає спека кістки. Нове почуття, мов яскравий спалах дитячого балагану, — чорними зміями виповзають тіні, в минуле і майбутнє. Треба почитати газету. Краще про садівництво. Він до нестями кохається в суницях. Так бабуся розповідала страшні історії. Тринькав, зупиняючись упівдороги, годинник. Потім Шестєров. Ні, Шестєров приїхав до них на гостину пізніше. Ні. Якраз баба розповідала про велетенську жабу, що жила десь на Користині, село таке. І їла людей. Шестєров був вже тоді здоровим мужиком. Бабуся ходить двором. Приїздить брат. З кущів малини вони бачать, як брат наузґанку переламує рушницю, жмурить око, зазирає і дивиться крізь стволи. «Вінчестер», а не «тулка». Здоровий мужик. Він говорить через весь двір, що на ту осінь придбає мотоцикла і подарує Іванові. Він певен, що брат дотримається обіцянки. І Шестєрову лишається одне — облизувати губи. Чорти їх би всіх побрали. Якого вони з'явилися у його житті? Він завжди опирався долі, хоча знав, що вона існує. Ці тягучі мислі про жінок довгими літніми вечорами, — на горищі, в буді кіномеханіка. Вчителька у вечірній сукні і Рекс на бантині. Тільки гівно стікає ногами, по ногах, на нові кирзові «бурсацькі» штиблети. Зараз його непокоїла думка про вчительку. Як хто загнав колючку в голову. Сіра пірамідальна споруда готелю «Україна» верхів'ям у тумані. І тоді ополудні з'являється жінка. Радше, то була легка тінь, а не жінка. Вони з Шестєровим заворожливо проводять її поглядом, — постать в легенькій суконці, що обдимається вітром, заголюючи спідницю, показуючи округлі крижі. «Баляріна з столиці… — говорить брат. — Ще малий задивлятися на таких жінок…» На ялинці дзинькають іграшки: кульки, бурульки, крижинки, ведмеді, розвішані на гілках. Мерці та й годі. І світ — вигрібна яма, скотомогильник. Баба розповідала, що на скотомогильнику більшовики розстрілювали куркулів. Дід командував розстрілом. Жінки приречених на страту стояли поруч. Комісари ґвалтували їх, псотили як могли, а мужики стояли на купі кісток, в роїщі зелених мух, з безвільно обвислими руками, з риб'ячим поглядом, здавалося, байдужі, як закохано втупилися у власну смерть. Іноді приїздили репортери з районки. Висталяли пшикавки, а мужики позували, — поверталися мляво боком, передом, як хто невидимий рухав їх, віддаючись невидимим рукам. Позували і так, і сяк. Потім залп. Один по одному лягають, до слуху: кулі глухо б'ють в тіло. Шматки м'яса, розбитих черепів; засуджені, напівживі грузнуть у жовто-зелену рідоту: хто до половини, хто по груди, хто падав навзнак, і рідота заливала плечі, обіймала груднину, булькала, заповнючи через рота нутрощі; інші нахромлювалися на кістки і судомилися на коров'ячих кістомахах великими тарантулами або метеликами, викидаючи прокляття, але окрім хрипавих звуків ніхто нічого не чув. А так лягали мовчки одне за одним. Мухи… Мухи… Мухи… Зліталися звідусіль, з усього скотомогильника. Зеленими капшуками висіли над зеленою рідотою, де тонули без єдиного крику розкулачені глитаї. Старосту розіпнули донизу головою, пришпилений цвяхами сотками, він не сопів, а каркав, як ворона. Івану подобалися такі балачки. Він боявся, навіть не признаючись самому собі, але загалом любив сильних чоловіків і все життя вчився у них, наслідував сильних, щоб самому стати сильним і мужнім, несказанно багатим, щоб не знати приниження, голоду, при живих рідних, — злиднів він насьорбався вдосталь, — ого як скуштував, щоправда, коли 'він вийшов з інтернату, то брат виконав обіцянку: подарував мотоцикла. Чи не того літа, коли намагався утопити в діжі з дощовою водою сусідського хлопця. Йому пізніше розповіли. Але найменше важило, справило на його життєдайний фартовий цинус життя. Навряд чи важило і не тривожило пам'ять до сьогоднішнього цього дня. Тоді він, як завше, сидів посеред двору, полуднем на осонні. Скам'янілий. Жоден м'яз не ворухнеться, не пробіжить тінь лицем. Баба говорила, що страхіття, а не дитина. А він сидів на дзиґликові і чекав, що по нього чи за ним з'явилося щось, те, котре входило в його тіло з приємною і соложавою млівотою. І тоді він оживав. Очі волого, олійно блищали, тільки судомило шию та спину. І пекуча кулька сонця в горішніх. Баба лякалася щось говорити, навіть не підходила. Одного разу вона спробувала забалакати з ним. Іван Білозуб заверещав не своїм гласом, забулькотів утробним голосом, подібним на тваринячий, бризкав піною, закотивши очі, кинувся на стару з кулаками. Баба обісцялася. Несподівано збезсилів. Упав на землю, затіпався, розпускаючи слюні підборіддям. Потім заспокоївся, і зробилося прохолодно, наче у церкві, з восковим запахом свічок. В молильному домі, куди ніхто не потикався з його рідні, баба говорила, що нічого немає, окрім сирої темної землі і чорної пустки десь там, що попи називають тим світом. Вона вже раз там побувала. Окрім темряви нічого. Стару збило вантажне авто, і лікарі витягували її з могили, з тієї чорної пустки. Тільки звідти вона все знає. Нічого не може бути, окрім пустки. Вона більше довірялася докторам і ворожбитам. До ворожбитів вона бігала. І він свідомо тягнувся до ворожбитів; інколи до церкви. Постоїть, потирлується під церквою, загляне і притьма назад. Бо сам щось знав чи умів.