— Ти про що? Чому їй на тебе ображатися? — запитала Кеї, округливши очі.
— Вона не хотіла, щоб він переходив до неї.
— Гм? — Кеї схилила голову набік, на мить засумнівавшись, що розуміє Гіраї.
— Готель…
Сім’я Гіраї володіла відомим вишуканим готелем у місті Сендай, що в префектурі Міягі. Її батьки планували передати керування готелем Гіраї, але тринадцять років тому вона посварилася з ними, і було вирішено, що його успадкує Кумі. Батьки були в доброму здоров’ї, але з роками їм ставало важче, і Кумі як майбутня управителька вже перебрала на себе більшість обов’язків. Відколи Кумі зайнялася готелем, вона регулярно навідувалася в Токіо побачитися з Гіраї та спробувати переконати сестру повернутися додому.
— Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається мене переконати.
Гіраї загнула пальці на обох руках, рахуючи всі ті сестрині спроби.
— Наполеглива — це ще легко сказано, — роздратовано підсумувала Гіраї.
— Але це не означає, що ти маєш від неї ховатися…
— Я не хочу бачити його.
— Бачити що?
— Її обличчя.
Кеї запитально схилила набік голову.
— Це написано в неї на обличчі. Через мій вчинок їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Їй хочеться, щоб я повернулася додому. Тоді вона стане вільною, — цинічно відповіла Гіраї.
Вона добре знала Кеї, тому підозрювала, що жінці не зовсім утямки її слова. Її занадто буквальне сприйняття часом перешкоджало правильно трактувати іронію та цинізм.
— Я маю на увазі… — спробувала пояснити Гіраї. — Просто я відчуваю, що вона тисне на мене.
Насупившись, вона випустила ще одну хмарку диму.
Кеї стояла, задумливо нахиляючи голову то в один, то в інший бік.
— Ой! Уже така пізня година? Лишенько! — з удаваним драматизмом вигукнула Гіраї. Вона квапливо загасила цигарку об дно попільнички. — Треба відкривати бар. — Вона підвелася й бадьоро потягнулася, потому розім’яла обидві ноги. — Усі м’язи затерпли, доки я три години тулилася під барною стійкою. — Вона поляскала себе по стегнах і поспішила до виходу, гучно шльопаючи своїми пляжними сандаліями.
— Зачекай!.. Лист… — раптом пригадала Кеї, сумлінно взяла листа Кумі й простягнула його Гіраї.
— Викинь його!
Навіть не глянувши на конверта, Гіраї махнула правою рукою.
— Ти не хочеш його прочитати?
— Уявляю, що там… Мені справді важко самій… Будь ласка, повернись додому… Нічого страшного, навчишся всього в процесі… І таке інше.
Водночас Гіраї витягла з леопардової сумочки товстого, як словник, гаманця. Вона поклала гроші на барну стійку.
— Побачимося пізніше… — сказала вона й залишила кафе так швидко, ніби їй уже давно кортіло піти.
Дзень-дзелень.
— Я не можу його викинути…
На обличчі Кеї проступило вагання, коли вона дивилася на листа Кумі.
Дзень-дзелень.
Доки Кеї нерухомо стояла з листом у руках, знову озвався дзвоник на дверях і до кафе зайшла Казу Токіта. Вона зайняла місце Гіраї. Казу була кузиною власника кафе Негаре Токіти. Навчалася в академії мистецтв, а коли не мала занять, працювала тут офіціанткою.
Того дня Казу разом з Негаре ходила купувати продукти для кафе, тож, напевно, вона поверталася із закупів. В обох руках дівчина несла по кілька пакетів. На її підмізинному пальці висіло кільце з різними ключами, зокрема від авто. Вона була одягнена повсякденно — у футболку й блакитні джинси. Це вбрання кардинально відрізнялося від метелика й фартуха, які вона носила на роботі.
— З поверненням, — тепло посміхнулася Кеї, усе ще не випускаючи з рук листа.
— Вибачай, що ми так довго.
— Усе гаразд. Тут було не дуже людно.
— Я миттю перевдягнуся.
На обличчі Казу було більше емоцій, ніж тоді, коли вона мала на собі метелика. Дівчина зухвало показала язика й зникла в затильній кімнаті.
Кеї досі тримала листа.
— А де мій окаянний чоловік? — гукнула Кеї в напрямку затильної кімнати, не відводячи погляду від входу.
Казу й Негаре ходили по покупки разом. Але не тому, що багато купували. Річ у тім, що Негаре був дуже проблемним покупцем. Йому кортіло купити все найкраще, і він частенько перевищував їхній бюджет. Тому Казу ходила з ним і стежила, щоб він не витратив усіх грошей. Доки їх не було, у кафе працювала Кеї. Часом, коли Негаре не міг знайти потрібних інгредієнтів, він дуже дратувався та йшов до бару випити.
— Він сказав, що, мабуть, прийде сьогодні пізно, — непевно відповіла Казу.