Того літа в Японії стояла страшенна спека. По всій країні фіксували рекордні температурні показники. Щодня в новинах говорили про незвичну погоду, пояснюючи все глобальним потеплінням тощо. Фусагі взяв собі вихідний і вони разом пішли робити покупки. Спека була пекельною. Розпашілий і втомлений від задухи, чоловік благав її перепочити десь у прохолодній місцині, і вони взялися шукати якесь кафе. Та заковика полягала в тому, що не тільки їм спала на думку така ідея. У жодному кафе, у жодному ресторані не було вільних місць.
Зовсім випадково вони помітили невеличку вивіску в бічному провулку. Кафе називалося «Funiculi, Funicula». Когтаке впізнала назву пісні, що її колись чула. То було давненько, але вона досі добре пам’ятала мелодію. У пісні йшлося про видирання на верхівку вулкана. Від думки про розпечену червону лаву посеред літнього дня їй зробилося ще спекотніше, а на чолі Когтаке виступили лискучі краплини поту. Утім, коли вони відчинили важкі дерев’яні двері й зайшли до кафе, усередині було, на диво, прохолодно. Дзень-дзеленькіт дзвоника на дверях теж діяв заспокійливо. Хоча кафе було невеличким — лише три двомісних столики й три стільці біля барної стійки, — єдиною відвідувачкою була жінка в білій сукні, яка сиділа за найдальшим від входу столиком. Завдяки щасливому збігу вони знайшли таке чудове місце.
Фусагі сказав: «Яке полегшення» — і вибрав найближчий до входу столик. У дівчини зі сяйливими очима, яка принесла їм по склянці води, він відразу попрохав каву з льодом. Когтаке додала: «Мені, будь ласка, теж каву з льодом», і сіла навпроти нього. Фусагі, невдоволений таким розташуванням, пересів до барної стійки. Це анітрохи не засмутило Когтаке, бо вона вже звикла до його примх. Насправді вона думала, що їм неабияк пощастило знайти це затишне кафе так близько від лікарні, де вона працювала.
Товсті колони, що підпирали стіни, і масивні дерев’яні балки, які перетинали стелю, вилискували темно-брунатним кольором, мов каштанова шкаралупа. На стінах висіло три великих годинники. Когтаке не дуже зналася на антикваріаті, та було очевидним, що вони з минулої епохи. Земляний тиньк на стінах був рудувато-коричневим, поцяткованим колекцією старих плям, які, схоже, збиралися багато років. Від тьмяного світла все всередині здавалося вицвілим, мов на старих світлинах. Разом це створювало затишну ретроатмосферу.
У кафе було напрочуд прохолодно, хоча ніде не було видно кондиціонера. Повільно обертався вентилятор з дерев’яними лопатями, який звисав зі стелі, оце й усе. Когтаке така прохолода дивувала, і вона запитала про це Кеї та Негаре. Проте жоден з них не дав їй сподіваної відповіді. Сказали лише, що так було споконвіку.
Атмосфера цього кафе дійсно припала Когтаке до душі, а ще їй дуже подобалися Кеї та інші працівники. Тож вона почала частенько навідуватися туди в обідню перерву.
— Будь… — Казу хотіла сказати: «Будьмо», але запнулася й скривилася, ніби сказала щось недоречне. — Мабуть, ми не святкуємо… так?
— Ох, та годі… Не варто аж так засмучуватися, — насупилась Кеї.
Вона повернулася до Когтаке й співчутливо посміхнулася.
Когтаке підняла свою чарку до Казу.
— Вибачте…
— Та ні, усе гаразд. — Когтаке підбадьорливо посміхнулася й цокнулася чаркою з Казу. Цей приємний дзенькіт — несподіваний і втішний — луною прокотився по всьому кафе.
Когтаке пригубила «Сім щасть». Рот оповив легкий солодкавий присмак саке.
— Минуло вже півроку, відколи він почав називати мене на дівоче прізвище… — тихо почала Когтаке. — Його хвороба поволі прогресує… Пам’ять стирається, повільно, але невпинно стирається… Пам’ять про мене… — Когтаке сумно засміялася. — Я морально готувалася до цього, — ледь чутно сказала вона.
Кеї слухала, і її очі знову застилали сльози.
— Але все гаразд… справді, — поквапилася додати Когтаке й махнула рукою. — Слухайте, я ж медсестра… Навіть якщо моє існування цілковито зітреться з його пам’яті, я однаково буду частиною його життя як медсестра. Я завжди буду поряд з ним.
Когтаке намагалася говорити якомога більш упевнено, щоб заспокоїти Кеї та Казу. Вона була щирою. Хотіла показати їм, що сильна, та й справді такою була. «Я все одно буду поряд з ним, адже я медсестра».
Казу повертала в руках свою чарку, незворушно роздивляючись її. Очі Кеї наповнилися по вінця, і одна сльозинка потекла її щокою.
Ляск.
Звук почувся позаду Когтаке. Жінка в білій сукні закрила книжку, яку постійно читала.
Когтаке обернулася й побачила, що та поклала закриту книжку на стіл, видобула зі своєї білої сумочки хустинку й підвелася зі стільця. Вона збиралася до вбиральні. Нечутними кроками рушила в інший куток кафе. Якби з ляскотом не закрила свою книжку, вони, можливо, і не помітили б, що вона вийшла.