Казу описала чітку картину, яку вона мала уявити, без усіляких зайвих деталей. Когтаке раз по раз повторювала її слова, аби сформувати в уяві картину з усіма цими компонентами.
— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов.
День, коли Фусагі ще пам’ятав Когтаке. Визначити його було важко, але жінка пригадала один літній день три роки тому. Ще до того, як у Фусагі почали з’являтися симптоми.
День, коли Фусагі хотів віддати їй листа. Це теж було нелегко. Вона ж не отримала листа, то звідки могла знати? Та не було жодного сенсу повертатися в якийсь із днів, коли він ще не написав його. Когтаке вирішила, що просто уявить, як Фусагі пише того листа.
День, коли він узяв листа із собою до кафе. Це було дуже важливо. Навіть якщо їй удасться повернутися в минуле й зустрітися з Фусагі, ця мандрівка виявиться марною, коли в нього не буде листа. На щастя, вона знала, що зазвичай Фусагі складав усі важливі папери до чорної теки із застібкою й завжди брав її із собою. Якщо то був романтичний лист, Фусагі нізащо не залишив би його вдома. Він точно сховав би його до теки й забрав із собою, щоб Когтаке ненароком його не знайшла.
Вона не знала, якого дня чоловік збирався віддати їй листа, але він точно був у його сумці. Когтаке уявила Фусагі з його чорною текою.
— Готові? — запитала Казу спокійним тихим голосом.
— Ще хвильку.
Когтаке глибоко вдихнула. Ще раз уявила потрібну картину.
— День, коли він ще пам’ятав… Лист… День, коли він прийшов… — повторювала вона ледь чутно.
«Гаразд, досить гаяти час». Когтаке приготувалася.
— Я готова, — сказала вона, дивлячись у вічі Казу.
Дівчина ледь помітно кивнула. Вона поставила порожню чашку перед Когтаке й обережно правою рукою взяла з таці срібний чайничок. Її граційні, мов у балерини, рухи зачаровували.
— Пам’ятайте… — Казу зупинилася й опустила очі на Когтаке. — Каву треба випити, доки вона не охолоне, — прошепотіла дівчина.
Її ледь чутні слова луною прокотилися через усе кафе. Когтаке відчула, як наелектризувалося повітря.
Мовби виконуючи якийсь урочистий ритуал, Казу почала повільно наливати в чашку каву.
З вузенького носика срібного чайничка потекла цівочка чорної, як смола, кави. Булькання, яким супроводжувалося наливання зі скляної карафки з широким горлечком, не було. Кава лилася беззвучно й страшенно повільно наповнювала білу чашку.
Когтаке ніколи не бачила такого чайничка. Він був меншим за всі інші чайники в кафе. На вигляд здавався міцним і водночас витонченим, делікатним. «Кава, мабуть, теж особлива», — подумала вона.
Щойно в її голові промайнула ця думка, над повною кави чашкою здійнявся невеличкий вихор пари. Тієї миті все навколо Когтаке почало розпливатися й мерехтіти. Несподівано все, що було перед очима, зробилося якимось примарним. Вона пригадала чарку «Семи щасть», яку нещодавно випила. Може, це все ефект алкоголю?
Ні, то було щось інше. Те, що вона відчувала, не на жарт стривожило. Її тіло теж почало розпливатися й мерехтіти. Вона сама ставала кавовою парою. Здавалося, що все навколо завертілося. Ніби вона перетворилася на пару, а час помчав у зворотному напрямку.
Когтаке заплющила очі — не від страху, а щоб зосередитися. Якщо вона справді поверталася в минуле, то треба було морально підготуватися.
Першою зміною, яку Когтаке помітила у Фусагі, було те, що він сказав. Того дня, коли він це сказав, жінка готувала вечерю й чекала його з роботи. Фусагі був садівником, однак його робота полягала не лише в обрізанні гілок і згрібанні листя. Він мав підтримувати баланс між будинком і садом. Сад не міг бути надто барвистим або ж надто одноманітним. «Головне — баланс», — завжди казав Фусагі. Його робочий день починався вдосвіта й завершувався після заходу сонця. Якщо не було якихось особливих причин затриматися, Фусагі відразу йшов додому. Тому коли не було нічної зміни, Когтаке чекала повернення Фусагі, і вони разом вечеряли. Уже споночіло, а Фусагі досі не повернувся. Когтаке подумала, що це на нього геть не схоже, але припустила, що він пішов випити з колегами.
Минуло дві години, і Фусагі нарешті прийшов додому. Зазвичай він завжди тричі дзвонив у дверний дзвоник. Дзень-дзелень… Дзень-дзелень… Дзень-дзелень. У такий спосіб він сповіщав Когтаке про своє повернення. Але того разу вона почула, як повернулася дверна ручка й Фусагі сказав: «Це я».
Почувши його голос, Когтаке кинулася до дверей і налякано розчахнула їх. Вона подумала, що Фусагі десь поранився й не міг натиснути на дзвоника. Але він стояв перед нею цілком неушкоджений. На ньому був простий робочий одяг — сіра сорочка й темно-сині підкочені штани. Він скинув з плеча сумку з інструментами й винувато сказав: «Я заблукав».