Тому коли озвався дзвоник, Когтаке не могла знати, хто заходив до кафе. «Може, це Негаре?.. Або Кеї?..» Когтаке напружилася в очікуванні. Її серце мало не вистрибувало з грудей у якомусь передчутті. Таке доводиться переживати далеко не щодня — насправді, хіба що раз у житті. «Якщо це Кеї, вона, мабуть, запитає що я тут роблю. Казу, з іншого боку, найімовірніше, просто байдужно виконуватиме свою роботу… А це не надто обнадіює».
Подумки Когтаке уявляла собі різні сценарії розвитку подій. Але на порозі кафе не було ані Кеї, ані Казу. Там стояв Фусагі.
— Ох… — мимоволі скрикнула Когтаке.
Він заскочив її зненацька. Жінка повернулася в минуле, щоб побачитися з Фусагі, але зовсім не чекала, що він просто зараз зайде до кафе.
Фусагі був одягнений у темно-синю футболку-поло й бежеві шорти до колін. Він доволі часто вдягався так, коли мав вихідний. Схоже, надворі було спекотно, бо чоловік обмахувався своєю чорною текою із застібкою.
Когтаке нерухомо сиділа на своєму стільці. Фусагі застиг біля входу, міряючи її здивованим поглядом.
— Привіт… — почала Когтаке.
Вона й гадки не мала, з чого почати розмову, задля якої вона повернулася. Раніше Фусагі ніколи так на неї не дивився. Ані тоді, коли вони познайомилися, ані тим паче після їхнього одруження. Вона почувалася водночас утішено й ніяково.
Видобувала з пам’яті нечіткий спогад трирічної давнини, але не знала, як перевірити, чи й справді повернулася на три роки в минуле. Може, вона не змогла сформувати потрібний образ, через якусь помилку спрацювала тільки частина з трійкою й вона, скажімо, повернулася лише на три дні? Саме коли вона заглибилася в роздуми про свою неоднозначну уяву…
— Ох, привіт… Не очікував тебе тут побачити, — буденно пробурмотів Фусагі.
Він говорив так само, як до хвороби. Був таким, яким вона його уявила. Ні, таким, яким вона його пам’ятала.
— Я чекав удома, але ти все не приходила… — додав він.
Аж ось відвів погляд. Нервово прокашлявся й насупився, ніби його щось непокоїло.
— То це справді ти?
— Гм?
— Ти знаєш, хто я?
— Що?
Фусагі спантеличено дивився на Когтаке.
Але жінка, звісно ж, не глузувала з нього. Вона мала якось пересвідчитися. Жодних сумнівів у тому, що вона повернулася в минуле, не залишилося. Але в який саме момент вона потрапила? До того, як у Фусагі з’явилися симптоми хвороби Альцгеймера? Чи після?
— Просто назви моє ім’я, — сказала вона.
— Може, досить уже оцих твоїх жартів? — роздратовано кинув він.
Хоча він не відповів на її запитання, Когтаке полегшено посміхнулася.
— Ні… Усе гаразд… — Вона легенько похитала головою.
Цей короткий діалог розповів жінці те, що вона хотіла знати.
Вона точно повернулася в минуле. Фусагі, який стояв перед нею, був тим Фусагі, якого вона знала ще до того, як він утратив пам’ять. Якщо уява їй не зраджувала, вона зустріла Фусагі трирічної давнини. Когтаке всміхалася, знічев’я помішуючи свою каву. Фусагі спостерігав за її незвичною поведінкою.
— Ти сьогодні якось дивно поводишся, — сказав він, роззираючись, мовби щойно збагнув, що в кафе більше нікого немає. — Негаре, ти тут? — гукнув він на кухню.
Ніхто не відповів, і Фусагі обійшов барну стійку, шльопаючи своїми в’єтнамками. Зазирнув до затильної кімнати, але там теж нікого не було.
— Дивно… Нікого немає, — буркнув він і сів біля барної стійки на найдальшому від Когтаке стільці.
Когтаке навмисне кашлянула, аби привернути його увагу. Він зміряв її знудженим поглядом.
— Що таке?
— Чого ти сидиш там?
— А що не так? Хіба я комусь заважаю?
— Чому б тобі не сісти тут?
— …
— Тут…
Когтаке постукала об поверхню столика, запрошуючи його сісти на вільний стілець навпроти. Але Фусагі відмахнувся від неї.
— Ні… Мені й тут добре, — сказав він.
— Ох, ну чого ти?.. — невдоволено почала вона.
— Щоб таке зріле подружжя, як ми, сиділо разом за одним столиком… Облиш, — дещо роздратовано відказав Фусагі.
Зморшка між його бровами поглибшала. Він не погоджувався на її пропозицію, та вона знала: коли Фусагі отак супиться, це свідчить аж ніяк не про його невдоволення. Навпаки, таке траплялося, коли він був у доброму гуморі.
Когтаке чудово знала, що так він приховував своє збентеження.
— Твоя правда… Ми таки подружжя… — з посмішкою погодилася вона. Когтаке дуже зраділа, коли Фусагі назвав їх подружжям.
— Пхе!.. Не треба аж так тішитися…