«…Ти медсестра, тому я припускаю, що ти вже й сама помітила. У мене хвороба, яка стирає мою пам’ять.
Гадаю, що, коли я все більше втрачатиму пам’ять, ти зможеш погамувати свої почуття й дбатимеш про мене з незворушністю медсестри, і робитимеш це попри всі дивні речі, які я казатиму або чинитиму — навіть якщо я забуду тебе.
Тому я прошу тебе ніколи не забувати одного. Ти — моя дружина, і якщо життя в ролі моєї дружини стане для тебе занадто тяжким, я хочу, щоб ти покинула мене.
Ти не зобов’язана залишатися зі мною як медсестра. Якщо я стану негодящим чоловіком, хочу, щоб ти покинула мене. Прошу лише, щоб ти робила все від тебе залежне як моя дружина. Зрештою, ми подружжя. Навіть якщо я втрачу свою пам’ять, хочу, щоб ми залишалися чоловіком і дружиною. Для мене нестерпна думка, що ми залишатимемося разом тільки з жалю.
Я не можу сказати тобі цього особисто, тому пишу про це в листі».
Коли Казу дочитала листа, Когтаке й Кеї звели очі до стелі й розридалися. Когтаке збагнула, чому Фусагі віддав цього листа їй, своїй дружині з майбутнього. З листа було зрозуміло, що він передбачив такі дії Когтаке після того, як вона дізнається про його хворобу. А коли вона справді повернулася з минулого, Фусагі зрозумів, що в майбутньому Когтаке, як він і передбачав, дбала про нього як медсестра.
Усупереч тривозі й страху втратити пам’ять, Фусагі сподівався, що Когтаке залишатиметься його дружиною. Його серце завжди належало їй.
Навіть утративши пам’ять, Фусагі любив роздивлятися туристичні журнали й занотовувати щось із них до свого записника. Якось Когтаке прочитала його записи. Він занотовував назви місць, у яких побував, аби побачити тамтешні сади. Жінка припустила, що так давалися взнаки уривки його спогадів про роботу садівником. Та вона помилялася. Він записував назви місць, які відвідував разом з нею. Тоді Когтаке цього не помітила. Не могла помітити. Ті записи були останніми спробами Фусагі не забути свою дружину.
Звісно ж, Когтаке не вважала, ніби припустилася помилки, ставши медсестрою для Фусагі. Вона вірила, що це на краще. І Фусагі ні в чому не звинувачував її у своєму листі. Когтаке відчувала, що він знав: її запевняння в тому, що він видужає, були брехнею, але він хотів вірити в цю брехню. «Інакше, — подумала вона, — він не дякував би мені».
Коли Когтаке виплакала всі сльози, з убиральні повернулася жінка в білій сукні. Вона зупинилася перед Когтаке й низьким голосом промовила тільки одне слово: «Устань!»
— Звісно… — сказала Когтаке й квапливо підвелася, щоб звільнити стілець для жінки в білому.
Її поява була напрочуд своєчасною й саме збіглася зі зміною настрою Когтаке. Червоними, набряклими від плачу очима вона подивилася на Казу й Кеї, а потім помахала в повітрі листом.
— Ну от, ви самі все чули, — з посмішкою сказала вона.
Кеї кивнула, з її круглих сяйливих очей досі лилися водоспади сліз.
— Що це я робила? — пробурмотіла Когтаке, дивлячись на листа.
— Когтаке… — Кеї шмигнула носом і стривожено зиркнула на жінку.
Когтаке обережно склала листа й заховала його в конверт.
— Я йду додому, — сказала вона рішуче.
Казу легенько кивнула. Кеї витирала сльози. Когтаке подивилася на заплакану жінку. Кеї плакала довше за неї. Вона посміхнулася думці, що у Кеї, мабуть, зневоднення. Утомлено видихнула. Вона більше не почувалася розгубленою, знайшла в собі сили. Біля барної стійки видобула із сумки гаманця й простягнула Казу триста вісімдесят єн монетами.
— Дякую, — додала вона.
Казу відповіла їй незворушною посмішкою. Когтаке швиденько кивнула й рушила до виходу.
Вона йшла легким кроком. Поспішала до Фусагі, хотіла побачити його обличчя.
Когтаке переступила поріг і зникла з очей Казу й Кеї.
— Ох! — раптом вигукнула вона й повернулася до кафе.
Казу й Кеї здивовано витріщилися на неї.
— Іще дещо, — сказала Когтаке. — Від завтрашнього дня більше не називайте мене на дівоче прізвище, гаразд?
Її обличчя осяяла широка посмішка.
Колись Когтаке сама попросила їх називати її на дівоче прізвище, бо так почав звертатися до неї Фусагі й жінка не хотіла збивати його з пантелику. Але тепер вона цим не переймалася. Кеї й собі посміхнулася. Її сяйливі круглі очі розширилися.
— Звісно, як скажете, — радісно прощебетала вона.
— І всім іншим теж перекажіть, — додала Когтаке.
Не чекаючи відповіді, вона помахала рукою й пішла.
Дзень-дзелень.