— Здається, їй зле. Чому вона просто не відмовиться? — запитала Когтаке, співчуваючи жінці в білому.
— Не може, — прошепотіла їй на вухо Кеї.
— Чому?
— Мабуть, таке правило.
— Святий Боже… — здивувалася Когтаке, розуміючи, що не лише люди, які хотіли мандрувати в часі, мали дотримуватися тих осоружних правил. Вона спостерігала далі, адже їй кортіло дізнатися, чим усе скінчиться.
Казу налила восьму чашку, знову по самі вінця, аж кава ледь не вихлюпнула через край. Жінка в білій сукні скривилася. Але Казу не відступала.
— Бажаєте ще кави?
Коли Казу запропонувала жінці в білому дев’яту чашку, вона раптом підвелася зі стільця.
— Вона підвелася! — радісно вигукнула Когтаке.
— Убиральня… — пробурмотіла жінка в білому, не зводячи погляду з Казу, і пішла до вбиральні.
Довелося трохи на неї натиснути, але те місце звільнилося.
— Дякую… — сказала Гіраї й непевним кроком наблизилася до стільця, на якому щойно сиділа жінка в білій сукні.
Здавалося, що нервова напруга Гіраї передалася всім, хто був у кафе. Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула й протиснулась у простір між стільцем і столиком. Опустившись на стільця, Гіраї повільно заплющила очі.
Кумі Гіраї завжди, ще з дитинства, була малявкою, яка всюди ходила за старшою сестрою, вигукуючи: «Сеструню, глянь на це!» чи «Сеструню, ти чула про те?»
У старому готелі «Такакура», незалежно від сезону, завжди було багато постояльців. Їхній батько, Ясуо, був його управителем, а матір, Мічіко, — управителькою. Вона стала до роботи невдовзі після народження Кумі. Тому частенько за сестрою, ще немовлям, доглядала шестирічна Гіраї. Коли Кумі пішла до першого класу, Гіраї носила її на плечах до школи. То була державна школа, і вчителі, на щастя, ставилися до них доволі лояльно. Якщо Кумі починала плакати на уроці, Гіраї виводила її з класу й заспокоювала. Якби хтось узявся описати Гіраї в шкільні роки, то її можна було б назвати надійною старшою сестрою, яка піклувалася про свою маленьку сестричку.
Батьки покладали на Гіраї великі надії, бо вона від природи була товариською та приязною. Вони вважали, що в майбутньому старша донька стане чудовою управителькою готелю. Одначе батькам не вдалося до кінця збагнути всю складність доньчиного характеру. Передовсім Гіраї була вільною птахою. Вона хотіла робити те, що їй подобалося, не переймаючись думкою інших. Саме тому носила Кумі на плечах, коли йшла з нею до школи. Її не стримували жодні упередження. Вона хотіла робити все по-своєму. Її дії не надто хвилювали батьків, але, зрештою, саме це її вільнодумство спричинило відмову виконувати їхню волю й одного дня взяти на себе керування готелем.
Не можна сказати, що Гіраї ненавиділа своїх батьків чи й сам готель. Річ у тім, що вона жила, щоб бути вільною. Коли їй виповнилося 18, пішла з дому. Кумі тоді було 12 років. Гнів батьків через доньчин учинок був таким же палким, як і їхнє бажання, щоб вона стала управителькою готелю, тому вони зреклися її. Утеча Гіраї завдала страшного удару її батькам і важким тягарем лягла на плечі Кумі.
Але та, схоже, підозрювала, що Гіраї збиралася піти з дому. Коли сестра пішла, Кумі не плакала й не побивалася, прочитавши залишеного їй листа, лише пробурмотіла: «Вона така егоїстка».
Раптом Гіраї побачила поряд Казу, яка принесла на срібній таці білу чашку й срібного чайничка. Її обличчя стало загадково-незворушним.
— Ти знаєш правила?
— Я знаю правила…
Перше правило: повернувшись у минуле, можна зустрітися тільки з тими, хто відвідував кафе. Востаннє Гіраї бачила Кумі саме тут. Але вона ховалася, тому вони не зустрілися. Та головне, що Кумі вже тут бувала.
Друге правило: жодні дії в минулому, скільки б зусиль ти не доклала, не можуть змінити теперішнього. Скажімо, навіть якщо Гіраї повернеться в минуле й скаже Кумі не їхати додому на авто, низка інших подій забезпечить дотримання цього правила, тому вона не зможе запобігти загибелі сестри в автокатастрофі. Годі й вигадати жорстокіше правило для Гіраї. Але вона намагалася не думати про нього.
Третє правило: аби повернутися в минуле, треба сісти на конкретний стілець. Саме на ньому й сиділа Гіраї.
Четверте правило: не можна підводитися з того стільця.
П’яте правило: час перебування в минулому обмежений. Його відлік починається, коли каву наливають у чашку, і завершується, коли кава вистигає. Часу обмаль. Та скільки б його не було, якщо їй удасться востаннє побачити Кумі, це, безумовно, того варте.