Гіраї низько опустила голову, готуючись до мандрівки.
Геть не зважаючи на те, готова вона чи ні, Казу продовжувала:
— Люди, які повертаються в минуле, щоб побачитися з померлими, під впливом емоцій, навіть знаючи про обмеження в часі, не можуть попрощатися…
— …
— Тому хочу дати тобі ось це… — Казу встромила в її чашку схожу на коктейльну паличку штуковину. Вона мала близько 10 сантиметрів завдовжки й трохи скидалася на ложку.
— Що це?
— Це попередить тебе звуковим сигналом, що кава от-от охолоне…
— …
— Тож коли пролунає попередження…
— Гаразд… Я знаю.
— …
— Я все зрозуміла. — Гіраї обірвала пояснення подруги.
Вона непокоїлася, що обмеження в часі, яке спливе, коли кава охолоне, якесь не надто чітке. Навіть якщо вона подумає, що кава вже вистигла, у неї може залишатися ще кілька хвилин. Або ж вона може припустити, що кава ще достатньо тепла, затримається занадто довго й не зможе повернутися назад. Але з таким попереджувальним сигналом усе було значно простіше, і вона могла забути про свою єдину тривогу.
Гіраї лише хотіла перепросити. Кумі раз за разом приїздила побачитися з нею, а її це лише дратувало.
Та крім сорому за негарне поводження із сестрою, її хвилювало ще й те, що Кумі стала управителькою готелю.
Коли Гіраї пішла з дому й батьки зреклися її, Кумі автоматично успадкувала сімейний готель. Її сестра була такою слухняною, що не могла, як Гіраї, не виправдати очікувань батьків.
«А що, як це перекреслило всі мрії Кумі?»
Якщо в неї колись була мрія, якій не судилося збутися через егоїстичний учинок Гіраї, це могло пояснити, чому Кумі постійно приїздила до Токіо й просила сестру повернутися додому — тоді вона змогла б утілити в життя свою мрію.
Якщо Гіраї здобула свободу в обмін на мрію Кумі, зовсім не дивно, що сестра ображалася на неї. Хоча вона й жалкувала про це, тепер уже нічим було зарадити.
Це була ще одна причина, чому Гіраї хотіла перепросити у Кумі. Якщо вона не може змінити теперішнього, то, бодай, може сказати: «Вибач, будь ласка, свою старшу сестру-егоїстку». Гіраї подивилася в очі Казу й рішуче кивнула.
Казу поставила чашку перед Гіраї. Правою рукою взяла з таці срібного чайничка й поглянула на жінку з-під опущених повік. То була справжнісінька церемонія. І церемонія ця залишалася незмінною, хто б не сидів на тому стільці. Вираз обличчя Казу теж був її частиною.
— Тільки не забудь… — зупинившись, прошепотіла Казу, — випити каву до того, як вона охолоне.
Дівчина почала повільно наливати каву в чашку. З вузенького носика сріблястого чайничка напій лився беззвучно, суцільною тоненькою цівкою. Гіраї спостерігала, як наповнювалася чашка. Що довше лилася кава, то більша нетерплячка брала Гіраї. Вона хотіла якнайшвидше опинися в минулому й побачитися зі своєю маленькою сестричкою. Хотіла перепросити у неї. Але здавалося, що кава почне вистигати, ще навіть не наповнивши чашку по вінця, а такого дорогоцінного часу в неї й так обмаль.
Від чашки здіймалася пара. Спостерігаючи за її мерехтливими завитками, Гіраї відчула, як паморочиться в голові. Її тіло злилося з парою, яка поглинула її, і вона відчула, як теж підіймається догори. Хоча таке було з нею вперше, Гіраї це зовсім не лякало. Це відчуття дещо погамувало її нетерплячку, і вона повільно заплющила очі.
Уперше Гіраї завітала до кафе сім років тому. Тоді їй було двадцять чотири й вона вже три місяці керувала власним баром. То була неділя наприкінці осені. Гіраї гуляла кварталом і цілком випадково зайшла до кафе подивитися, що там усередині. Єдиною відвідувачкою, окрім неї, була жінка в білому. Тієї пори року люди вже витягали свої теплі шарфи, а біла сукня жінки мала короткі рукави. Зауваживши, що в такому вбранні має бути холодно навіть у приміщенні, Гіраї сіла біля барної стійки.
Вона роззирнулася, але не побачила жодного працівника. Коли дзеленькнув дзвоник на дверях, сповіщаючи про її прихід, Гіраї не почула звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!». Склалося враження, що сервіс тут не найкращий, але це анітрохи не сполохало дівчину. Навпаки, їй сподобався цей заклад, де не дотримувалися традиційних практик обслуговування відвідувачів. Вона вирішила трохи зачекати — можливо, з’явиться хтось із працівників. Може, вони іноді не чують дзвоника? Гіраї враз стало цікаво, чи завжди тут так зустрічають гостей. А ще та жінка в білій сукні, яка ніби й не помітила її. Вона так само тихенько читала свою книжку. Гіраї подумала, що помилково прийшла до кафе того дня, коли його зачинено. Минуло хвилин зо п’ять, знову озвався дзвоник, і всередину зайшла дівчина — на вигляд віку старшокласниці. Вона байдужно кинула: «Вітаю! Ласкаво просимо!» — і неквапливо пішла до затильної кімнати. Гіраї страшенно втішилася. Вона знайшла кафе, де не догоджали відвідувачам. А це означало свободу. Ніколи не знаєш, коли тебе обслужать. Гіраї подобалися заклади такого штибу. Вони давали змогу трохи перепочити після кафе й ресторанів, у яких обслуговували у звичний передбачуваний спосіб. Гіраї запалила цигарку й спокійно чекала.