Згодом з тої самої затильної кімнати, де зникла школярка, вийшла жінка. Гіраї вже встигла випалити одну цигарку й прикурювала іншу. Жінка була вдягнена в бежевий в’язаний кардиган і довгу білу спідницю, поверх якої мала винного кольору фартух. У неї були великі круглі очі.
Школярка, вочевидь, сказала їй, що прийшла відвідувачка, але жінка рухалася розмірено й повільно.
Вона, схоже, зовсім не квапилась обслуговувати Гіраї. Налила в склянку води, поставила перед нею і з посмішкою сказала: «Вітаю! Ласкаво просимо!», наче все було так, як і мало. Можливо, відвідувачі, звиклі до особливого ставлення, подумали б, що жінці не завадило б вибачитися за таке повільне обслуговування, але Гіраї не хотіла й не чекала, що їй догоджатимуть. Жінка нічим не виявляла, що усвідомила свою помилку, а лише тепло посміхалася. Гіраї ще не доводилося зустрічати іншу вільнодумну жінку, яка, як і вона сама, робила б усе у власному темпі. Ця працівниця кафе відразу їй сподобалася. «Менше догоджаєш — більше клієнтів маєш», — таким було гасло Гіраї.
Відтоді Гіраї приходила до «Funiculi, Funicula» щодня. А тієї зими довідалася, що в цьому кафе можна повернутися в минуле. Їй видалося дивним, що жінка в білому завжди одягнена в сукню з короткими рукавами. Коли Гіраї запитала: «Вам не здається, що їй холодно?», Кеї розповіла їй про привида в білій сукні й можливість повернутися в минуле, сидячи на тому стільці.
Гіраї відповіла: «Це неможливо», бо й справді вважала таке неймовірним. Але водночас вона не вірила, що Кеї могла їй про таке збрехати, тому на якийсь час облишила цю тему. А десь за пів року, завдяки розповсюдженню міської легенди, кафе набуло шаленої популярності.
Та навіть пересвідчившись, що в минуле дійсно можна повернутися, Гіраї жодного разу не думала про те, щоб здійснити цю мандрівку. Вона жила в шаленому темпі й ні про що не шкодувала. Та й який узагалі сенс, дивувалася вона, якщо, згідно з правилом, теперішнє не зміниться, хай що не роби.
Так було до загибелі Кумі в автокатастрофі.
У Гіраї ще мерехтіло перед очима, коли вона почула власне ім’я.
— Гіраї?
Почувши той знайомий голос, вона рвучко розплющила очі. Повернула голову в той бік, звідки він долинув, і побачила Кеї у винного кольору фартуху. Її великі круглі очі були сповнені здивуванням. Фусагі теж був у кафе, сидів за найближчим до входу столиком. Усе було точнісінько так, як запам’ятала Гіраї. Вона повернулася в той день — день, коли її сестра Кумі ще була жива.
Гіраї відчула, як закалатало серце. Вона мала заспокоїтися. Від напруги всі м’язи її тіла напнулися, ніби струни, доки вона силкувалася бодай трохи опанувати себе. Не можна було, щоб її очі почервоніли й набрякли від сліз, а з носа потекло. Зовсім не такою вона хотіла зустріти Кумі. Гіраї притиснула руку до серця, повільно й глибоко вдихнула.
— Привіт… — Вона повернулася до Кеї, яка стояла за барною стійкою, широко розплющивши очі.
Кеї поява знайомої їй людини на тому стільці заскочила зненацька. Водночас спантеличена й заінтригована, вона говорила так, ніби ніколи раніше не бачила мандрівників у часі.
— Що… Ти повернулася з майбутнього?
— Ага…
— Справді? Заради Бога, навіщо?
Кеї з минулого не знала, що сталося. Це було очікуване й цілком логічне запитання.
— Ох, просто прийшла побачитися зі своєю сестрою.
Гіраї не збиралася брехати. Вона міцніше стисла конверта, який лежав у неї на колінах.
— Ту, яка постійно приїздить, аби переконати тебе повернутися додому?
— Так, її.
— Оце вже дивина! Хіба ти зазвичай не намагаєшся її уникати?
— Ну, не сьогодні… Сьогодні я хочу побачитися з нею.
Гіраї силкувалася відповідати безтурботно. Хотіла засміятися, але в її очах залишався смуток. Вона не могла запалити жодної іскорки. Не знала, куди звернути погляд. Якщо Кеї гарненько придивиться, то відразу її розкусить. Навіть зараз вона відчувала, що Кеї щось підозрює.
— Щось трапилося? — прошепотіла Кеї.
Якийсь час Гіраї не відповідала. Відтак озвалася, ніби не своїм голосом: