— Ох, нічого не трапилося… Нічогісінько.
Вода тече з узвишшя в низину, така природа гравітації. Людські емоції теж мають свою гравітацію. Нелегко брехати й удавати щось перед подругою, якій звіряєш усі свої почуття. Правда так і хоче вирватися нестримним потоком. Особливо коли намагаєшся приховати свої смуток і вразливість. Значно легше зробити це перед незнайомцем або не надто близькою людиною. Для Гіраї Кеї була тим, кому вона могла розповісти будь-що. Емоційна гравітація була великою. Кеї могла прийняти й пробачити все, що зірвалося б з язика Гіраї. Такою вона бачила Кеї. Навіть однісіньке добре слово з уст Кеї володіло нестримною силою, здатною здолати напругу в душі Гіраї.
Тієї миті Кеї залишалося сказати лише одне слово. Якби вона турботливо запитала ще щось, виверження правди неможливо було б спинити. Кеї занепокоєно дивилася на Гіраї. Вона це знала, хоча й відвела очі від Кеї. Гіраї відчайдушно уникала її погляду.
Вочевидь, занепокоєна небажанням Гіраї дивитися на неї, Кеї вийшла з-за барної стійки.
Дзень-дзелень.
Несподівано озвався дзвоник.
— Вітаю! Ласкаво просимо! — машинально сказала Кеї та рвучко зупинилася. Оскільки вхід до кафе був незвичним, відвідувач з’являвся не відразу.
Але Гіраї знала, що то прийшла Кумі. Стрілки середнього настінного годинника показували третю. Кожен з трьох годинників указував різний час, але вона точно знала, що на середньому він правильний. Саме цієї пори три дні тому Кумі була в кафе.
Того дня Гіраї заховалася за барною стійкою. Іншої схованки не знайшлося, адже кафе розташовувалося в підвалі й мало тільки один вхід. Зайти чи вийти можна було лише сходами знадвору. Гіраї завжди приходила пообіді. Замовляла каву, теревенила з Кеї та йшла на роботу. Того дня вона саме підвелася зі стільця, бо хотіла відчинити свій бар раніше. Запам’ятала, що глянула на середнього годинника, аби дізнатися час. Була рівно третя година. «Зарано», — подумала вона, але вирішила, що спробує приготувати якісь закуски. Гіраї заплатила за каву й збиралася виходити. Вона вже вхопилася за дверну ручку. Аж раптом почула на сходах голос своєї сестри.
Кумі, спускаючись сходами, говорила з кимось телефоном. У паніці Гіраї заскочила назад до кафе й побігла ховатися за барною стійкою. «Дзень-дзелень», — проспівав дзвоник. Гіраї краєм ока побачила, що досередини зайшла Кумі, і пригнула голову. Отак три дні тому вона уникла зустрічі із сестрою.
Тепер Гіраї сиділа на тому стільці й чекала приходу Кумі. Розуміла, що й гадки не має, у що була вдягнена її сестра. Останніх два роки вона й обличчя її як слід не бачила й уже не могла згадати, коли востаннє з нею зустрічалася. Гіраї нарешті збагнула, як наполегливо уникала свою сестру. Тепер її груди стиснув жаль. Біль усе нестерпнішав, коли вона почала пригадувати, до яких вивертів удавалася, аби не бачитися з Кумі.
Але тієї миті Гіраї не могла дозволити собі розплакатися. Вона ще жодного разу не плакала перед сестрою. Якщо розридається тепер, Кумі це може видатися дивним. Вона неодмінно почне розпитувати, що сталося. Гіраї боялася, що тоді зовсім не зможе опанувати себе. Навіть попри правило, що теперішнє однаково не зміниться, не стримається й скаже: «Ти загинула в автокатастрофі, тому краще повертайся додому потягом!» або «Не їдь сьогодні додому!» Але це найгірше, що можна сказати. Тоді вона стане провісницею смерті й страшенно засмутить Кумі. Треба було за всяку ціну уникнути такого розвитку подій. Останнє, що чого вона хотіла б, — це завдати сестрі ще більших страждань. Гіраї глибоко вдихнула, аби погамувати свої божевільно-бурхливі емоції.
— Старша сеструня?
Від цього запитання серце Гіраї пропустило один удар. То був голос Кумі, голос, який вона вже ніколи не почує. Гіраї повільно розплющила очі й побачила біля входу сестру, яка теж дивилася на неї.
— Привіт… — Гіраї підняла руку, помахала й посміхнулася так радісно, як тільки змогла. Напруга, здавалося, зійшла з її обличчя. Та лівою рукою вона так само стискала листа, який лежав у неї на колінах. Кумі не відводила очей від сестри.
— …
Гіраї розуміла, чому Кумі спантеличена. До цієї миті вона, щоразу забачивши Кумі, навіть не намагалася приховувати свого роздратування. Зазвичай вона ставала холодною й байдужою, ніби натякала, що вже не може дочекатися, коли Кумі дасть їй спокій. Але цього разу вона поводилася інакше. Погляд Гіраї, який вона звично відводила кудись убік, тепер був прикутий до Кумі.
— Ого… Дивина… Що це з тобою сьогодні?
— Ти про що?