— Просто… За всі ці роки мені ще ніколи не вдавалося так легко побачитися з тобою.
— Справді?
— Ще б пак!
— Ох, Кумі, вибач мене за це… — Гіраї знизала плечима.
Кумі повільно наблизилася до Гіраї, дещо розслабившись від її незвичної поведінки.
— Гм… Можна зробити замовлення? Я хотіла б кави, кілька тостів, рис із карі й парфе, — гукнула вона до Кеї за барною стійкою.
— Гаразд… Уже готується, — сказала Кеї й кинула швидкий погляд на Гіраї. Побачивши, що та знову стала собою, вона заспокоїлась і пішла на кухню.
— Можу я тут сісти? — нерішуче запитала Кумі, відсовуючи стільця навпроти Гіраї.
— Звісно… — Гіраї посміхнулася.
Утішена, Кумі теж посміхнулася й повільно опустилася на стільця.
Якийсь час обоє сиділи мовчки. Просто дивились одна на одну. Кумі іноді опускала голову. Вона ніяково совалася на стільці й ніяк не могла заспокоїтися. Гіраї не відривала від неї очей, щаслива, що може її бачити. Кумі відповіла на її уважний погляд.
— Сьогодні справді коїться щось дивне, — пробурмотіла вона.
— Тобто?
— Таке відчуття, ніби ми вже цілу вічність такого не робили… не сиділи отак, дивлячись одна на одну…
— Не робили?
— Ой, та годі тобі… Коли я приїздила востаннє, то стояла на твоєму порозі, а ти не хотіла відчиняти мені двері… А до того ти тікала від мене, а я мусила бігати за тобою… А іншого разу ти перейшла на другий бік вулиці, щоб уникнути мене, а ще перед тим…
— Твоя правда, це жахливо, — погодилася Гіраї.
Вона знала, що Кумі мала безліч таких прикладів. Вона справді вдавала, ніби не вдома, хоча у квартирі горіло світло. Прикидалася п’яною як чіп і запитувала: «Ти хто така?», удаючи, ніби не впізнала сестру. Ніколи не читала її листів, просто викидала їх. Навіть останнього листа. Вона була жахливою старшою сестрою.
— Ну, така вже в тебе вдача…
— Вибач, Кумі. Мені справді дуже шкода. — Гіраї показала язика, аби поліпшити їм обом настрій.
Поведінка Гіраї кардинально відрізнялася від усіх її попередніх вибриків. Кумі не могла змовчати про це.
— Скажи правду — щось трапилося? — схвильовано запитала Кумі.
— Гм? Що ти маєш на увазі?
— Годі, ти поводишся дуже дивно.
— Справді?
— Щось трапилося?
— Ні… нічого такого, — удавано невинним тоном відказала Гіраї, докладаючи зусиль, аби це звучало природно й зовсім не силувано.
Від того, як занепокоєно й здивовано дивилася на неї Кумі, здавалося, наче це їй, Гіраї, залишалося жити лише кілька годин. Вона уявляла себе персонажем якоїсь дурнуватої телевізійної драми, який раптом вирішив покаятися на порозі смерті. Від такої жорстокої іронії очі почервоніли й почали набиратися сльозами. Адже це не їй судилося померти. Сповнена емоціями, Гіраї більше не могла дивитися на сестру й опустила голову.
— Ось, тримайте… — Кеї саме вчасно принесла каву.
Гіраї швидко підняла на неї очі.
— Дякую, — сказала Кумі та ввічливо кивнула.
— Будь ласка… — відповіла Кеї, ставлячи каву на стіл. Вона теж легенько кивнула й повернулася за барну стійку.
Розмова обірвалася. Гіраї не могла видобути із себе жодного слова. Відколи Кумі прийшла до кафе, вона прагнула міцно її обійняти й крикнути: «Не помирай!» Тож тепер витрачала всі сили, щоб стриматись і не зробити цього.
Коли пауза аж надто затягнулася, Кумі занепокоїлася. Вона ніяково совалася на стільці. Згинаючи руками записника, якого тримала на колінах, раз по раз зиркала на настінного годинника. Кумі нічого не сказала, однак з її поведінки Гіраї здогадалася про думки сестри.
Кумі добирала слова. Опустивши голову, подумки повторювала те, що хотіла сказати. Саме прохання, звісно ж, було простим: «Будь ласка, повертайся додому». Та озвучити його було ох як непросто.
Їй було так важко це сказати, адже щоразу, коли впродовж останніх років вона торкалася цієї теми, Гіраї категорично відмовлялася. Що більше вона відмахувалася й відмовлялася, то більш відчуженою ставала. Кумі ніколи не опускала рук, байдуже, скільки разів Гіраї відмовила їй, але так і не звикла до сестриного «ні». Щоразу це слово завдавало їй болю й дуже засмучувало. Коли Гіраї збагнула, як важко було Кумі постійно переживати такі почуття, напруга в її грудях, здавалося, дійшла межі й от-от мала розірвати її. Стільки років Кумі доводилося тримати в собі ці почуття. Тієї миті Кумі саме розмірковувала, що Гіраї вкотре відмовиться, тому й не дивно, що розгубилася. Вона щоразу вперто збирала докупи свою хоробрість. Але ніколи не здавалася, ніколи.
Кумі підняла голову й упевнено подивилася в очі сестри. Гіраї не відвела погляду. Вона теж дивилася на Кумі. Та рвучко втягнула повітря й уже готова була щось сказати.