— Негаре зараз на острові Хоккайдо.
— Хоккайдо…
— Так.
Кеї приголомшено кліпнула. Вона мала почути це ще раз.
— Що? Хоккайдо?
— Так.
Цього разу в Кеї запаморочилося в голові.
«???»
Усе відбувалося геть не так, як вона собі думала. Скільки вона знала Негаре, він жодного разу не згадував про Хоккайдо.
— Але чому?
— Ну, на це запитання я відповісти не можу… — сказав чоловік, занепокоєно потираючи шрам над правою бровою.
Кеї почувалася вкрай спантеличеною. Усе було дуже дивно.
— Ох, то ви хотіли побачитися з Негаре?
Але чоловік не вгадав.
Кеї не мала сил відповідати. Усередині все стислося від марності цієї витівки. Вона була не з тих людей, які приймають раціональні рішення. Завжди покладалася на інтуїцію. Тому, опиняючись у подібних ситуаціях, губилася й не розуміла, що відбувається та як таке взагалі могло статися. Кеї думала, що, потрапивши в майбутнє, зустрінеться зі своєю дитиною. Її настрій помітно погіршився, і чоловік спробував удруге.
— То, може, ви прийшли побачитися з Казу?
— Ага! — вигукнула Кеї, коли в неї раптом з’явилася нова надія.
Як вона могла забути? Причепилася до чоловіка із запитаннями про управителя й геть забула про головне. Адже це саме Казу спонукала її до мандрівки в майбутнє, це вона дала їй обіцянку. Байдуже, що Негаре поїхав на Хоккайдо. Якщо Казу тут, їй нема про що хвилюватися. Кеї намагалася стримати вибух емоцій.
— То що там з Казу? — поквапилася запитати вона.
— Гм?
— Казу! Вона тут?
Якби чоловік стояв ближче, вона, певно, ухопила б його за комір сорочки.
У відповідь на її порив чоловік відступив на кілька кроків.
— То вона тут чи ні?
— Гм, послухайте… — Чоловік відвів очі, спантеличений допитом Кеї. — Річ у тім… Казу…
— …
— …теж на острові Хоккайдо, — обережно й стримано відповів чоловік.
«Ось і все…»
Відповідь незнайомця знищила всі її надії.
— Ох, невже Казу теж немає?
Чоловік дивився на неї занепокоєно. Кеї виглядала так, ніби з неї виссали душу.
— З вами все гаразд? — запитав незнайомець.
Кеї подивилася на нього так, ніби хотіла сказати: «Хіба ви самі не бачите?», але він, звісно, нічого не знав про її ситуацію, тому вона не могла ні в чому йому дорікнути.
— Так, зі мною все добре… — пробурмотіла вона пригнічено.
Чоловік спантеличено схилив голову набік, а потім повернувся назад за барну стійку.
Кеї погладила свій живіт.
«Не знаю чому, але якщо ці двоє подалися на Хоккайдо, ця дитина теж має бути з ними… Схоже, нам не судилося зустрітися…»
Кеї опустила плечі й понуро відкинулася на спинку стільця. Такий ризик завжди існував. Якби їй пощастило, вони зустрілися б. Кеї розуміла це. Якби так легко було побачитися з кимось у майбутньому, то більше людей здійснювали б цю мандрівку.
Скажімо, якби Фуміко Кійокава й Горо пообіцяли одне одному зустрітися в кафе за три роки, то, звісно, зустрілися б. Але щоб це сталося, Горо мав би дотримати своєї обіцянки й прийти до кафе. Існувало чимало причин, які могли перешкодити йому в цьому. Він міг їхати на авто й застрягнути в заторі. Або йти пішки й шукати інший шлях через дорожні роботи. Він міг зупинитися, щоб запитати дорогу, або й узагалі заблукати. Могли навіть трапитися раптова злива чи якийсь інший природний катаклізм. Він міг проспати або ж просто переплутати час зустрічі. Іншими словами, майбутнє було непередбачуваним.
Хтозна чому Негаре й Казу подалися на Хоккайдо, але так уже сталося. Острів Хоккайдо лежав майже за тисячу кілометрів від кафе, і Кеї приголомшила звістка про те, що вони поїхали так далеко. Та навіть якби вони були на відстані однієї зупинки потяга, однаково не встигли б повернутися до кафе, доки не охолоне її кава.
Припустімо, що повернувшись у минуле, вона розповість їм про цю поїздку. Але це нічого не змінить, вони все одно поїдуть на Хоккайдо. Кеї знала правила. Просто їй не пощастило. Ось і все. Ретельно все обміркувавши, вона опанувала себе. Узяла чашку й відсьорбнула кави. Ще доволі тепла. Кеї вміла швидко змінювати настрій. То був ще один складник таланту Кеї жити щасливо, про який згадувала Гіраї. Вона могла впадати в крайнощі й коли раділа, і коли сумувала, але довго це не тривало. Дуже шкода, що вона не зможе побачитися зі своєю дитиною, однак вона ні про що не жалкувала. Кеї зробила все, що могла, аби здійснити свою мрію, і навіть подалася для цього в майбутнє. Вона не гнівалася на Казу й Негаре. У них точно була якась вагома причина для поїздки. Кеї не вірила, що вони не доклали всіх зусиль, аби ця зустріч відбулася. «Я отримала ту обіцянку буквально кілька хвилин тому. А тут минуло вже десять років. Що ж… нічого не вдієш. Може, коли повернуся назад, сказати їм, що ми зустрілися?..»