— Так, вітаю… О, привіт! Так, вона тут… Ох, звісно… Зачекай хвильку… Я покличу її…
Раптом чоловік вискочив з кухні.
«Гм-м?»
Він підніс слухавку Кеї.
— Телефон… — сказав він і простягнув їй слухавку.
— Мені?
— Це Негаре.
— Справді?
— Він попросив передати вам слухавку.
Почувши ім’я Негаре, Кеї відразу взяла слухавку.
— Привіт! Що ти робиш на Хоккайдо? Можеш пояснити, що відбувається? — Кеї говорила так голосно, що її слова відлунювали від стін кафе.
Чоловік, досі не розуміючи, у чім річ, спантеличено схилив голову набік і повернувся на кухню.
— Алло?
Водночас дівчина ніяк не відреагувала, ніби зовсім не чула гучного голосу Кеї. Вона й далі порядкувала за барною стійкою.
— Що? Нема часу? Та це в мене нема часу!
Доки вона говорила, кава потроху вистигала.
— Що? Я ледве тебе чую! Що? — Кеї притиснула слухавку до лівого вуха, а праве закрила долонею. Хтозна чому на іншому кінці дроту панував страшенний гармидер, і вона майже нічого не чула.
— Що? Дівчина-старшокласниця? — Кеї постійно перепитувала Негаре. — Так, вона тут. Вона побувала в кафе тижнів зо два тому. Приходила з майбутнього сфотографуватися зі мною. — Кеї перевела погляд на дівчину. — Так, так. То що там з дівчиною?
Вона не зводила очей з незнайомки, яка, хоча й не дивилася на Кеї, раптом облишила свою роботу. Здавалася напруженою й схвильованою.
«Цікаво, чому вона така схвильована?»
Ця думка не давала Кеї спокою, але треба було зосередитися на тому, що казав їй Негаре, адже це теж було дуже важливо.
— Як я й казала, я майже не чую тебе. Агов? Що? Ця дівчина?
Наша донька.
Саме тієї миті настінний годинник посередині почав вибивати час… десять разів.
Це вперше Кеї усвідомила, котра була година. Вона потрапила в майбутнє не о п’ятнадцятій, а о десятій годині ранку. Посмішка зійшла з її обличчя.
— Ох, так… Добре, — слабким голосом відказала Кеї. Вона завершила розмову й поклала слухавку на стіл.
Кеї так хотілося поговорити з дівчиною. Але тепер вона вся зблідла, на її обличчі не залишилося й сліду того радісного очікування, яке було ще хвилину тому. Дівчина теж застигла на місці й здавалася наляканою. Кеї повільно простягнула руку до чашки, щоб перевірити температуру кави. Досі тепла. Вона ще мала трохи часу, доки кава геть не охолола.
Кеї повернулася й знову подивилася на дівчину.
«Моя дитина…»
Усвідомлення того, що перед нею стоїть її донька, раптом накрило Кеї. Вона погано чула Негаре через якісь перешкоди на лінії, але загалом він сказав таке:
«Ти мала перенестися на десять років уперед, але сталася якась помилка й ти потрапила на п’ятнадцять років уперед. Схоже, десять років і п’ятнадцята година сплутались і вийшло п’ятнадцять років і десята година. Ми дізналися про це, коли ти повернулася назад, але зараз, через невідкладну причину, про яку нема часу розповідати, ми на Хоккайдо. Дівчина, яку ти бачиш перед собою, — наша донька. У тебе залишилося небагато часу, тож гарненько роздивися нашу дорослу, здорову й гарну доньку та повертайся додому».
Сказавши це, Негаре, вочевидь, хвилюючись через те, що в Кеї обмаль часу, відразу поклав слухавку. Почувши, що дівчина перед нею — її донька, Кеї раптом розгубила всі слова.
Та навіть більше, ніж спантеличення й паніка, її охопив жаль.
А все тому, що Кеї не сумнівалася: дівчина знала, що вона була її матір’ю, хоча сама Кеї не впізнала її. Різниця в часі була завеликою. Хоча до цієї миті Кеї не звертала на годинники жодної уваги, тепер добре чула вистукування їхніх стріл. Вони мовби казали їй: «Тік-так, тік-так, кава от-от охолоне!» Її час спливав. Похмуре обличчя дівчини було відповіддю на її неозвучене запитання: «Чи пробачиш, що я змогла лише привести тебе в цей світ?» Серце Кеї боляче стислося. Вона силкувалася знайти якісь слова.
— Як тебе звати? — нарешті озвалася вона.
Але дівчина не відповіла. Опустила голову й довго мовчала.
Кеї сприйняла мовчання доньки як ще один доказ її образи. Від цього було боляче, і Кеї теж опустила голову. А потім…
— Мікі… — сказала дівчина ледь чутно, слабким голосом.
Кеї стільки хотіла в неї запитати. Але через той її слабкий голос подумала, що донька не хоче з нею говорити.
— Мікі… Ох, дуже гарне ім’я… — лише й спромоглася вимовити.
Мікі нічого не відповіла. Натомість якось підозріливо подивилася на Кеї, ніби їй не сподобалася реакція жінки, і квапливо вийшла до затильної кімнати. Тієї миті чоловік визирнув з кухні.