— Мікі, з тобою все гаразд? — гукнув він, але дівчина не звернула на нього уваги.
Дзень-дзелень.
— Вітаю! Ласкаво просимо!
Чоловік ще не встиг договорити, коли до кафе увірвалася жінка. На ній були біла блузка з короткими рукавами, чорні штани й фартух темно-винного кольору. Схоже, вона бігла під палючим сонцем, бо страшенно захекалась і вся спітніла.
— Ох!
Кеї впізнала її. Чи, принаймні, вона видавалася їй знайомою. Спостерігаючи за жінкою, яка відсапувалася, Кеї направду відчула, що минуло п’ятнадцять років. Перед нею була Фуміко Кійокава, жінка, яка зовсім нещодавно, у теперішньому, питала Кеї, чи з нею все гаразд. Тоді Фуміко була стрункою, а тепер стала круглою й повновидою.
Фуміко помітила, що Мікі немає в кафе.
— Де Мікі? — допитувалася вона в чоловіка.
Схоже, Фуміко знала, що о цій годині Кеї мала прибути з минулого, тому й була така нетерпляча. Чоловіка її поведінка не на жарт збентежила.
— У затильній… — відказав він, вочевидь, досі не розуміючи, що тут відбувається.
— Чому? — Фуміко ляснула рукою по барній стійці.
— Ем-м… Що? — запитав він роздратовано й узявся розтирати шрам над правою бровою, геть спантеличений звинуваченнями Фуміко.
— Не можу в це повірити… — Фуміко зітхнула, не відриваючи очей від чоловіка. Але вона не збиралася його звинувачувати — сама була винна, що спізнилася на таку важливу зустріч.
— То ви тепер дбаєте про кафе?.. — слабким голосом запитала Кеї.
— Гм, так… — Фуміко перевела погляд на неї. — Ви говорили з Мікі?
Це було дуже прямолінійно, і Кеї найменше хотілося відповідати на це запитання.
Вона лише опустила голову. Не могла спромогтися на слово.
— Ви поговорили з нею? — не вгавала Фуміко.
— Ох, не знаю… — невпевнено почала Кеї.
— Я покличу її.
— Ні, усе гаразд! — уже чіткіше вигукнула Кеї, аби спинити Фуміко, яка вже рушила до затильної кімнати.
— Що це ви таке кажете?
— Мені достатньо… — Кеї видушувала із себе слова.
— …
— Ми бачили одна одну.
— Ох, та годі вам…
— Схоже, вона не хотіла зі мною бачитися…
— Ой, та не може цього бути! — рішуче заперечила Фуміко. — Мікі дуже хотіла зустрітися з вами. Вона так довго чекала цього дня…
— Просто мені здається, що я завдала їй стільки болю й смутку…
— Ну звісно ж, вона часом сумує. — Схоже, Фуміко казала правду. Мікі чекала цього дня, хоча іноді й сумувала через те, що мами не було поряд.
— Так я й думала…
Кеї потягнулася до своєї кави. Фуміко це побачила.
— То ви хочете піти, залишивши все як є? — запитала вона, розуміючи, що їй не вдається переконати Кеї залишитися.
— Можете передати їй, що мені дуже шкода…
Ураз Фуміко насупилася.
— Але ж… — Вона підійшла до Кеї. — Гадаю, ви помиляєтеся. Невже ви шкодуєте, що народили Мікі? Невже не розумієте, що, говорячи так, називаєте її народження помилкою?
«Я ще не народила її. Ще не народила. Але я не зміню свого рішення й народжу її». Замість відповіді Кеї рішуче похитала головою.
— Дозвольте покликати її, — сказала Фуміко.
Кеї не змогла заперечити.
— Я покличу її.
Фуміко не чекала її відповіді. Вона кинулася до затильної кімнати, адже добре знала, що часу залишалося обмаль.
— Агов, Фуміко… — Чоловік пішов по неї до затильної кімнати.
«Ох, що ж мені робити?»
Залишившись на самоті, Кеї дивилася на чашку з кавою.
«Фуміко має рацію. Але від цього мені ще складніше знайти слова…»
Невдовзі із затильної кімнати вийшла Мікі. Фуміко обіймала її за плечі.
Мікі не дивилася на Кеї, вона опустила очі додолу.
— Ну ж бо, люба, не марнуй часу… — сказала Фуміко.
«Мікі…»
Кеї хотіла назвати її ім’я, але голос кудись щез.
— Гаразд… — Фуміко забрала руки з плечей Мікі, зиркнула на Кеї й пішла до затильної кімнати.
Та навіть залишившись віч-на-віч з матір’ю, Мікі мовчки дивилася собі під ноги.
«Я мушу щось сказати…»
Кеї відсмикнула руку від чашки й глибоко вдихнула.
— То… з тобою все добре? — запитала вона.
Мікі підняла очі й подивилася на Кеї.
— Так, — відповіла вона тихо й боязко.
— Ти допомагаєш у кафе?
— Так.
Відповіді Мікі були короткі, однослівні. Кеї не знала, як продовжити їхню розмову.
— Негаре й Казу на Хоккайдо?
— Так.
Мікі знову відвела погляд. З кожною відповіддю вона говорила все тихіше. Здавалося, що вона не дуже й хотіла підтримувати цю розмову. Раптом Кеї запитала:
— А ти чому залишилася тут?