А втім, хоч Адріан і заявляв «посланцеві», що той, «мабуть, є спалахом хвороби» і мовить «речі, які я сам знаю і які йдуть від мене», це не завадило йому відчути й усвідомлювати себе зв'язаним угодою з силами зла, проклятим і приреченим. Безперечно, тут зіграли свою роль і теологічний факультет у Галле, на якому навчався Адріан, і зв'язок з «неподоланим середньовіччям», і потаємне тяжіння до «сфери демонічного», про яке не раз згадує Цайтблом. Словом, усе те, що автор роману визначав як «німецький колорит» загальної проблематики, як специфічно німецькі прояви «хвороби духу».
Мотив хвороби проходить через весь твір, вплітаючись у його основну проблематику. Поява цього мотиву в підсумковому романі Томаса Манна закономірна, оскільки автор вважав, що хвороба є невіддільним супутником духовної культури кризової епохи, її іманентною властивістю. Ця думка з'явилася вже в останній книзі «Будденброків» і знайшла подальший розвиток у «новелах про митців», зокрема в «Смерті у Венеції». Але на трактуванні цього мотиву в творах Манна початку XX століття позначався вплив ідей Ніцше про хворобу як вивільнення з пут повсякденності, стимулювання духовної активності й «волі до мистецтва», що зростає в міру того, як відмирає воля до практичного життя. В «Докторі Фаустусі» цей мотив зазнає ґрунтовного перетлумачення, тут ведеться послідовна, хоч здебільшого й прихована, полеміка з Ніцше.
Натякаючи на Гете, посланець пекла заявляє Адріанові: «Те, що він у свою класичну добу міг отримати й без нас, сьогодні можемо запропонувати тільки ми». Під «дарами» тут маються на увазі творчі сили митця, джерела натхнення. Чорт обіцяє Леверкюнові відкрити такі джерела, яких не знала класична епоха, натхнення, рівносильне священному екстазові, але дарується воно тільки через хворобу, на грунті хвороби. Непроханий відвідувач прямо говорить Леверкюнові, що це вони, пекельні сили, посприяли його зустрічі з повією, від якої він заразився сифілісом; погано залікована хвороба вразила центри вищої нервової системи, і саме дією spirochaeta pallida на мозок викликане незвичайне піднесення творчих сил композитора, «геніальне, хмільне натхнення», за яке з кожним роком усе частіше доводиться платити жорстокими головними болями, а у фіналі — безумством. Зазначимо, що весь цей сюжет хвороби Леверкюна майже без змін перенесений письменником у роман із біографії Ніцше (зрозуміло, це не стосується «фаустівського епізоду» відвідин чорта і всього міфічного мотиву угоди з пекельними силами).
Загалом же в контексті роману хвороба не просто пов'язується з «угодою», яку Леверкюн «уклав» із силами зла, а й стає важливим складником цієї угоди, сказати б, умовою її реалізації. Саме за її допомогою відбувається той «прорив» до творчості, який є основним пунктом «угоди», але сама творчість Леверкюна несе на собі інфернальний відбиток, він сам усе гостріше усвідомлює її як служіння злу. В ній відбувається відхід від розуму, про який говорив чорт, але відхід, що зрештою приводить до безумства. І водночас відхід від гуманізму, від «людського світу», його реальностей і цінностей, про який ішлося вище.
Слід сказати, що Леверкюн робив спроби вийти зі стану «загальної замороженості», подолати відчуження й трагічну самотність, але жодна з них не увінчалася успіхом. Він був і свідомий того, що якби вдався прорив з інтелектуального холоду в ризикований світ нового почуття, мистецтво, можна сказати, було б урятоване. Однак цей «прорив» для Адріана — лише умоглядне припущення, настільки великим був на нього тиск деструктивних антигуманістичних сил, настільки глибоким був його інтелектуальний холод, його зневіра і відчай. Дедалі більшою мірою його опановує апокаліптичний настрій, що набуває концентрованого вияву в одному з головних його творів, «Апокаліпсисі», написаному за мотивами ранньохристиянської книги про «кінець світу» й «Страшний суд». Щоправда, і в цьому, за визначенням Цайтблома, «грізному творі», де первісне різнотонове виття виступає в ролі музичної теми, звучить також «палка молитва за душу», але це «туга русалоньки» за теплом людської спільноти, в якому їй назавжди відмовлено.
Звичайно, в ораторії Леверкюна йдеться не про фізичний «кінець світу» в ній виражено жах перед кінцем «людського світу л в епоху воєнних катастроф, тоталітарних режимів і знецінення людської особистості. Жах перед наступом суспільства насилля, якому потрібна не істина, а демагогічні міфи. Це суспільство, засноване на насиллі й демагогії, не потребує істини й права, їхня доля в ньому тотожна долі особистості — вона цілком знецінена. І не випадково на сторінках роману, де йдеться про леверкюнівський «Апокаліпсис», мова заходить про книгу французького соціаліста Ж. Copeля «Роздуми про насильство», де тоталітарні ідеї висловлені з повною логічною завершеністю. Близькі за змістом ідеї і пророцтва посилено циркулюють і в гуртку Кридвіса, з яким пов'язаний Леверкюн; цей гурток промовисто характеризує духовний клімат епохи й ту ідеологічну атмосферу, що оточує композитора.