Апофеозом творчості Леверкюна стає кантата «Плач доктора Фаусту са», написана після смерті його небожа, чарівного хлопчика Heno, до якого він прихилився всім серцем. Смерть Heпо Адріан сприйняв і пережив як вияв всемогутності зла, його жорстокої сваволі. «Плач доктора Фаустуса» сповнений безмежного відчаю і скорботи, властиво, є самовираженням митця, який пройнявся трагічною свідомістю неподоланості зла, приреченості всього високого, благородного, доброго. Кантата була-задумана і створена як заперечення, «зняття» Дев'ятої симфонії Бетховена, що справедливо вважається художнім виявом віри в щасливе прийдешнє людства, в торжество світла й розуму, свободи і братерства людей «Відібрати» ж Дев'яту симфонію його спонукає глибоке розчарування у здійсненності того, про що вона так патетично пророкує, — «доброго й благородного…. того, за що люди боролися, в ім'я чого штурмували бастілії і що радісно проголошували переможці».
Ось цей безмежний відчай і морок, що заполонили свідомість і душу композитора, а також гнітюче відчуття своєї «гріховності», провини за «спілку» з силами зла, набуває незвичайно експресивного вияву в його останньому творі. Як каже автор устами Цайтблома, це «плач покараного пеклом грішника, скарга на людей і на Бога, страшнішої за яку ще ніколи не лунало на землі».
Все це характеризує Адріана Леверкюна як, сказати б, Фауста з негативним знаком, який хоче зняти, віддати забуттю те, що споруджував і стверджував його «предок», гетівський Фауст, надихаючись тією ж вірою і тими ж — у найширшому значенні — будівничими прагненнями, які виражені в бетховенській Дев'ятій симфонії. Проте було б спрощенням на цій підставі вважати Леверкюна суто негативним героєм. Справа тут насамперед в історичних обставинах, у тому, що герой роману Манна — Фауст XX століття, породження глибокої кризи того світу й тієї культури, зорю яких провістили і Гете у своїй трагедії, і Бетховен у своїй симфонії. Кожен митець пов'язаний зі своєю епохою і покликаний виражати її істину; так і музика Леверкюна виражає істину своєї кризової, деструктивної доби, до того ж у її найпохмурішому й найтрагічнішому німецькому варіанті. В цьому плані набуває великого сенсу авторський коментар до «Плачу доктора Фаустуса» як «присмеркового твору, що пророкував присмерк і загибель усього навколо нас».
Важливо нагадати й про те, що в очах автора Леверкюн передусім жертва, «людина, що несе в собі страждання своєї епохи». Багатозначним є зауваження Цайтблома, що слова Фауста з народної книги «гину як лихий і добрий християнин» є головною темою підсумкового твору Леверкюна. В контексті роману вони мають зовсім не релігійний зміст, а насамперед свідчать на те, що герой не відкинув безповоротно «людських» гуманістичних цінностей. В «Плачі доктора Фаустуса» Цайтблом з волі автора знаходить не тільки відчай, не тільки «моторошний хист покути й відшкодування», а й ознаку «найвищої, радісної перемоги». Слід звернути увагу й на те, що з його ж таки волі обличчя Леверкюна в його останні, найбільш кризові роки своїм одухотворено-страдницьким виразом стає схоже на обличчя Христа, що вже навіває асоціації з Голгофою. Зрозуміла річ, усе це абсолютно несумісне з простолінійним розумінням Леверкюна як носія і спільника зла, а тим більше як «відповідника» фашизму в сфері духовної культури.
Повертаючись до «символічної паралелі» між історією Леверкюна і долею Німеччини, можна сказати, що герой роману не є втіленням «злої Німеччини», — це та ж «добра Німеччина», яка пішла згубним шляхом і стала служити злу. Аж ніяк не знімаючи зі свого героя провини за «спілку зі злом» і служіння йому, письменник у фіналі роману не позбавляє його і променя надії, «моторошного хисту покути й відшкодування».
Після закінчення «Доктора Фаустуса» творчий шлях Томаса Манна продовжувався ще майже десятиліття, яке теж виявилося плідним. В цей період, крім новел, есе, статей, він опублікував два романи, «Вибранця» (1951) і «Зізнання пройдисвіта Фелікса Круля», який був розпочатий ще в 900-х роках. Перший із них, за визначенням автора «роман-стилізація і гра в стилізацію», є майстерним опрацюванням середньовічної легенди про чудовне життя папи Григорія. Другий є своєрідним перетлумаченням шахрайського роману на матеріалі життя буржуазного суспільства XX століття. Але високим завершенням і синтезом творчості Томаса Манна назавжди лишився роман «Доктор Фаустус».