IIІ
У роду Леверкюнів усі були або вмілими ремісниками, або сільськими господарями, що працювали в Шмалькальдській окрузі і в Саксонській провінції на берегах Заале. Прямі предки Адріана протягом багатьох поколінь володіли хутором Бухель у парафії Обервайлер, недалеко від залізничної станції Вайсенфельз, до якої від Кайзерсашерна їхати було сорок хвилин, — далі вже добиралися кіньми. Бухель був багатий хутір — близько п'ятдесяти моргів поля й лук, мішаний ліс, яким користувалися громадою, і великий дерев'яний будинок на кам'яних підвалинах. Разом із коморами й стайнями будинок утворював чотирикутник, відкритий з одного боку, посеред якого — ніколи її не забуду! — росла, оточена зеленою лавою, стара липа, що в червні вкривалася чудовим пахучим цвітом. Те прекрасне дерево трохи заважало розвертатися підводам на подвір'ї, і я чув, начебто кожен старший син замолоду вмовляв батька спиляти липу для користі справи, щоб потім, ставши господарем хутора, боронити її від зазіхань свого власного сина.
Як часто, мабуть, у її затінку грався і потім засинав малий Адріан, другий син Йонатана і Ельсбет Леверкюнів, що народився 1885 року в одній із горішніх кімнат бухельського будинку саме тоді, як липа цвіла. Його брат Георг, тепер напевне господар хутора, був на п'ять років старший за нього. Сестра Урсель з'явилася на світ через такий самий час після Адріана. Леверкюни мали в Кайзерсашерні багато друзів і знайомих, і до них також належали мої батьки, навіть більше: між нашими родинами віддавна були особливо щирі стосунки, і в теплі пори року ми не раз на неділю приїздили на хутір, де пані Леверкюн частувала нас, вдячних городян, щедрими дарами села: сірим домашнім хлібом зі свіжим маслом, золотавим стільниковим медом, пахучими полуницями з вершками, кислим молоком у синіх мисках, посиланим сухариками з чорного хліба й цукром. Коли Адріан, чи Адрі, як його звали вдома, був малий, його дід із бабою вже пішли на спочинок і господарство цілком перейшло в руки молодшого покоління; вся участь діда в справах хутора зводилась до того, що він за вечерею, шамкаючи беззубим ротом, виголошував свої зауваження, що і як треба зробити, і його шанобливо вислухували. Обличчя тих старих, що скоро мало не одночасно померли, майже стерлися в моїй пам'яті. Зате в мене й досі ніби стоять перед очима їхні син і невістка, Йонатан та Ельсбет Леверкюни, але це не застиглий образ, бо протягом моїх дитячих, шкільних і студентських років вони під непомітною, проте неухильною дією часу помалу з молодих і бадьорих обернулися в постарілих і стомлених.
Йонатан Леверкюн був німцем у найкращому значенні цього слова, типом, якого навряд чи зустрінеш у наших містах і напевне не побачиш серед тих, хто сьогодні з таким інколи прикрим шаленством репрезентує у світі наш народ. Обличчя його було наче викарбуване в далеку давнину, в часи, що передували Тридцятилітній війні, і завдяки сільському життю збережені й донесені до наших днів. Так думав я, підростаючи і вже трохи вміючи бачити. Густе мишасте волосся, завжди трохи скуйовджене і всупереч моді задовге, спадало на потилицю й на опукле, чітко розділене зморшкою навпіл чоло, на якому проступали жилки, а біля гарних маленьких вух переходило в біляву, кучеряву бороду, що вкривала вилиці, підборіддя і ямку під спідньою губою. Та губа, закруглюючись, відкопилювалася під короткими навислими вусами, і на ній проступала усмішка, що надзвичайно приємно поєднувалася з трохи втомленим, але теж ледь усміхненим і водночас несміливим поглядом синіх очей. Ніс був тонкий і гарно вигнутий, а на худорлявих щоках, там, де не росла борода, навіть темніли западини. Жилава шия майже завжди була відкрита, бо Йонатан не любив узвичаєного міського вбрання, що, зрештою, й не личило йому, особливо його рукам, тій дужій, засмаглій, сухій, негусто вкритій ластовинням руці, якою він стискав головку ціпка, коли йшов у село до громадської управи.