Я часто думав про це, коли якобінський, доброчесно-пуританський жаргон, з яким уже чотири роки бореться військова пропаганда нашої «співдружності», став загальновживаною мовою перемоги. Я також переконався, що від капітуляції недалеко й до цілковитого самоусунення, яке пропонує переможцеві порядкувати в переможеній країні по-своєму, за своїми власними уподобаннями, бо сама вона вже не бачить жодних шляхів. Такі тенденції сорок вісім років тому проявлялися у Франції, а тепер вони стали не чужі й нам. А проте їх відкидають, вважають, що той, хто впав, якось мусить підвестися самостійно, а зовні його підтримують лише тому, щоб революція, яка заповнила собою порожнину, утворену після падіння колишніх авторитетів, не сягнула задалеко й не створила загрози буржуазному ладові у країнах-переможницях. Так 1918 року, коли ми вже склали зброю, збереження блокади знадобилося західним державам для того, щоб контролювати німецьку революцію, утримувати її на буржуазно-демократичних рейках і не дати їй перерости в російсько-пролетарський варіант. Тому переможний буржуазний імперіалізм не переставав застерігати від «анархії», твердо відхиляв будь-які переговори з робітничо-солдатськими радами та іншими подібними до них органами й весь час наголошував, що мир буде укладений тільки з солідною Німеччиною, тільки таку Німеччину будуть підгодовувати. Ті, хто сидів тоді в нашому уряді, слухали ці батьківські настанови, протиставляли пролетарській диктатурі національну згуртованість і слухняно відхиляли пропозиції «радянців», навіть, коли вони стосувалися постачання хліба. Не на велику радість мені, насмілюся сказати. Як людина поміркована й син просвітництва я, правда, відчуваю природний жах перед радикальною революцією і диктатурою нижчого класу, бо з ранньої молодості не можу собі уявити їх інакше, ніж анархію і владу голоти, одне слово, ніж руйнування культури. Та коли я згадую смішний анекдот про те, як оплачувані великим капіталом рятівники європейської цивілізації, німецький та італійський, крокували вдвох по флорентійській галереї Уффіці, де їм справді-таки було не місце, і один сказав другому, що всі ці «чудові скарби мистецтва» знищив би більшовизм, якби небо, піднісши їх двох, не запобігло цьому, — мої уявлення про владу голоти зазнають раптової зміни, стають набагато сучасніші, і мені, німецькому міщанинові, влада голоти починає здаватися ідеальною у порівнянні — тепер-бо таке порівняння можливе — з владою покиді. Наскільки мені відомо, більшовизм ніколи не знищував творів мистецтва. Швидше це вже входило в коло завдань тих, хто запевняв, що боронить нас від більшовизму. Чи багато треба було, щоб жертвою їхньої пристрасті розтоптувати все духовне — пристрасті нітрохи не властивої так званій голоті,— стала й творчість героя цих записок, Адріана Леверкюна? Хіба їхня перемога й історичне повноваження влаштувати цей світ на свій гидотний розсуд не відібрало б у його творчості життя і безсмертя?
Двадцять шість років тому відраза до самовпевнено-доброчесного патякання буржуа, що гучно називав себе «сином революції», переважила в моєму серці страх перед неладом і спонукала мене бажати того, чого якраз не бажав він: щоб моя переможена країна прихилилася до своєї сестри в стражданні, Росії,— причому я був готовий прийняти, навіть схвалити соціальні перетворення, що могли б виникнути з такого товаришування. Російська революція вразила мене, й історична перевага її принципів над принципами держав, під владою яких ми опинилися, не викликала в мене жодних сумнівів.
Відтоді історія навчила мене дивитися на наших тодішніх переможців, які знов переможуть нас у союзі зі східною революцією, іншими очима. Це правда: певні верстви буржуазної демократії, і тоді, й тепер, мабуть, дозріли до того, що я назвав владою покиді,— вони готові до спілки з нею, аби лише зберегти свої привілеї. Проте серед них з'явилися вожді, що, так само, як я, син гуманізму, вбачали в цій владі найгірше з усього, що можна було накинути людству, і підняли свій світ на смертельну боротьбу з нею. Мало того, що ці люди заслуговують на велику вдячність, їхні вчинки доводять ще й те, що демократія західних країн, хоч як відстали від часу її інституції, хоч яке несприйнятливе до всього нового й необхідного її уявлення про волю, все-таки в основному стоїть на позиції людського поступу, прагнення до вдосконалення суспільства й за своєю природою здатна до оновлення, покращення, омолодження, до переходу в стан, який більше відповідає вимогам життя.