Тим часом перед змученою, розчарованою, пригніченою бідолахою заблисла рятівна надія на чисто людське, міщанське щастя. Його обіцяв їй молодий ельзаський фабрикант, що часом наїздив у справах зі Страсбурга до Пфорцгайма, де у великому товаристві познайомився зі стрункою, глузливою білявою дівчиною і смертельно закохався в неї. Тим, що Клариса тоді не залишилась без ангажементу, а її взяли на другий сезон у Пфорцгаймський міський театр, хоч і тільки на другорядні, не дуже вдячні, епізодичні ролі, вона завдячувала симпатії і клопотанню літнього вже завідувача репертуаром театру, що й сам писав п'єси; він хоч і не вірив у Кларисине сценічне покликання, але зумів поцінувати в ній людину, що за своїм загальним духовним рівнем так явно й часто аж дивно перевищувала всіх тих людців з комедіантського цеху, які її оточували. Хтозна, може, він навіть кохав її, але йому самому довелося пережити надто багато розчарувань і невдач, щоб набратися мужності й сказати про своє несміливе почуття.
Отже, на початку нового сезону Клариса зустріла молодого фабриканта, що пообіцяв їй замість невдало обраної кар'єри спокійне й забезпечене, навіть заможне життя в ролі його дружини в колі, хоч і чужому їй, але соціально близькому за її походженням. Безперечно втішена, сповнена надії, вдячності, ба й ніжності (породженої вдячністю), вона написала сестрі і навіть матері про сватання Анрі й про перепони, на які поки що наштовхувалися вдома його бажання. Приблизно одного віку зі своєю обраницею, улюблений син — чи, краще сказати, мамин пестунчик, — батьків помічник у справах фабрики, він палко і напевне й наполегливо обстоював свої наміри перед батьками, але, мабуть, усе-таки не досить наполегливо, щоб швидко подолати упередження свого міщанського клану до артистки, волоцюги, та ще й німкені. Анрі дуже добре розумів тривогу родичів за його тонку натуру й чистоту, їхній страх, що він, закохавшись, зробить хибний крок. Не так легко було пояснити їм, що шлюб із Кларисою — не хибний крок. Найкраще буде зробити це, ввівши її саму в батьківський дім, відрекомендувавши її батькам, що так тремтіли над ним, ревнивим братам і сестрам, прискіпливим тіткам, і він уже не один тиждень умовляв батьків, щоб вони згодилися на такі оглядини; у регулярних листах і під час наїздів до Пфорцгайма він повідомляв кохану про свої успіхи.
Клариса була впевнена у своїй перемозі. Недовірливі родичі Анрі під час особистої зустрічі мали самі переконатися, що за суспільним становищем, заплямованим тільки фахом, від якого вона збиралась відмовитися, вона їм рівня. В листах, а також під час своїх відвідин Мюнхена вона казала про свої офіційні заручини й про своє майбутнє як про щось наперед визначене. Те майбутнє виявилося зовсім не таким, як марилося цій відірваній від свого середовища патриціанці, що тяглася душею у сферу мистецтва, інтелекту, але поки що воно було для неї тихою гаванню, щастям, яке їй, видно, здавалося прийнятнішим через його чужоземний чар і нове національне обрамлення: Кларисі вже вчувалася французька балачка її майбутніх дітей.
І тоді проти цих надій повстав привид її минулого, дурний, нікчемний, ниций, але нахабний і безжальний привид, що, цинічно зруйнувавши їх, загнав бідолаху в глухий кут, у смерть. Досвідчений у праві мерзотник, якому вона віддалася у хвилину слабкості, почав шантажувати її своєю одноразовою перемогою. Родичі Анрі й сам він дізнаються про його зв'язок із нею, коли вона ще раз не задовольнить його бажання. Як ми потім довідалися, між убивцею та його жертвою відбувалися жахливі сцени. Дарма дівчина благала його — наприкінці вже й навколішки — пожаліти її, відпустити на волю, не змушувати за щастя в житті платити зрадою людині, яка кохає її і якій вона відповідає взаємністю. Саме це визнання спонукало нелюда до ще більшої жорстокості. Він навпростець сказав їй, що, віддавшись йому тепер, вона купила собі спокій на найближчий час, на поїздку до Страсбурга, на заручини. На волю він її ніколи не відпустить, вона повинна буде завжди, коли тільки він захоче, виявляти йому вдячність за його мовчанку, яку він зразу ж порушить, тільки-но вона відмовить йому. Вона має жити в перелюбстві — це буде справедлива кара за її філістерство, за те, що цей поганець називав її боягузливою втечею в міщанство. А якщо так довго не потриває, якщо її чоловік і без його допомоги довідається, що й до чого, то в неї завжди є рятунок, порошок, який усе владнає і який вона віддавна тримає в тій декоративній скриньці, книжці з черепом. Недарма горде володіння тим Гіппократовим засобом давало їй почуття переваги над життям, сміливість моторошно насміхатися з нього, що їй більше личило, ніж міщанський мир із ним, який вона хотіла вкласти.