Похорон відбувся на мюнхенському Лісовому кладовищі в присутності всіх друзів сім'ї Роде. Там були й Руді Швердтфегер, і Цінк, і Шпенглер, прийшов навіть Збройносен. Смуток був щирий, бо всі любили бідолашну Кларису, горду й ущипливу. Інес Інститоріс у глибокій жалобі, витягши трохи навскіс шийку, з граційною гідністю приймала співчуття замість матері, що не приїхала на кладовище. Я не міг не добачити в трагічному закінченні Кларисиної спроби влаштувати своє життя поганої прикмети для самої Інес та її долі. До речі, з розмови з Інес я дістав враження, що вона швидше заздрить Кларисі, ніж сумує за нею. Справи її чоловіка йшли дедалі гірше через знецінення вартостей, якого хотіли певні кола і яке вони викликали. Захисна стінка розкошів, за якою вона ховалася від життя, могла ось-ось завалитися, вже виникали побоювання, чи вони зможуть надалі утримувати розкішне помешкання коло Англійського саду. Щодо Руді Швердтфегера, то він, хоч і віддав останню шану своїй добрій приятельці Кларисі, якомога швидше залишив кладовище після того, як висловив сестрі небіжки співчуття, дуже формальне й дуже коротке, на що я звернув Адріанову увагу.
Інес, мабуть, тоді вперше побачила свого коханця після того, як він порвав із нею стосунки, — боюся, що порвав досить брутально, бо зробити це «приємним чином» навряд чи було можливо: надто вперто й розпачливо Інес чіплялася за них. Там, біля сестриної могили, де вона стояла поряд зі своїм тендітним чоловіком, видно було, що вона покинута і, мабуть, страшенно нещасна. Але її, щоб розрадити й підтримати, оточив невеликий гурт жінок, що прийшли на похорон не стільки щоб віддати шану Кларисі, скільки задля неї самої. В цій невеличкій, проте міцно злютованій групі, товаристві, спілці, дружньому гуртку чи як його ще назвати, була екзотична Наталія Кнетеріх, найближча приятелька Інес, але була й розлучена з чоловіком румунсько-трансільванська письменниця, авторка кількох комедій і господиня богемного салону у Швабінзі, а також артистка двірського театру Роза Цвічер, що часто грала дуже нервово й сильно, і ще дві чи три жінки, характеризувати яких я вважаю зайвим, тим більше, що не зовсім певний у діяльній приналежності кожної з них до тієї спілки.
Цементом, який єднав її,— читач уже підготовлений до цієї звістки, — був морфій, надзвичайно сильний з'єднувальний засіб, бо ці дами не тільки робили одна одній моторошні товариські послуги, допомагаючи діставати ліки, які давали їм щастя й вели до загибелі, але й морально їх гуртувала сумна, проте ніжна й навіть взаємно-шаноблива солідарність, як завжди буває між рабами тієї самої пристрасті і слабкості, а в цьому випадку грішниць до того ж іще й гуртувала певна філософія чи норма поведінки, творцем якої була Інес Інститоріс і виправдувати яку їй допомагали всі п'ять чи шість товаришок. Інес дотримувалась погляду, — я одного разу випадково сам почув це від неї,— що біль не гідний людини й що страждати соромно. Але ж, цілком незалежно від кожного конкретного, особливого приниження, якого людині завдає фізичний біль чи душевне страждання, життя, просте буття, тваринне існування вже саме собою — прикрий тягар, ганебні пута, тож коли людина захоче, так би мовити, струсити їх із себе, скинути, здобути волю, легкість, неначе безтілесну бадьорість, яку дарує шприц із благословенною рідиною, відбираючи натомість болі і страждання, то цей вчинок можна назвати тільки гордим і шляхетним, він не суперечить ні людському праву, ні вимогам розуму.
Те, що ця філософія веде до поганої звички, наслідки якої руйнують людину морально й фізично, вони, видно, зараховували до її шляхетності, і, мабуть, усвідомлення, що всім їм доведеться рано загинути, й спонукало цих товаришок так ніжно любити, мало не обожнювати одна одну. Я з огидою спостерігав, як вони обіймалися й цілувались, зустрічаючись у товаристві, який захват блищав у їхніх очах. Так, я визнаю, що був у душі нетерпимий до цього взаємного відпущення гріхів, — визнаю не без подиву, бо роль взірця доброчесності і буркуна мені зовсім не до смаку. Можливо, ту непереборну антипатію у мене викликала солодкава облудність, до якої призводить порок чи яка взагалі притаманна йому. А ще я ставив на карб Інес її цілковиту байдужість до своїх дітей, яку доводило її захоплення тією гидотою, бо палка любов до тих білявих вичепурених лялечок, що її вона виявляла на людях, була брехнею. Одне слово, відколи я дізнався й побачив, що вона собі дозволяє, та жінка мені спротивилася. Вона, звичайно, помітила, що я відвернувся від неї душею, і підтвердила це дивною, лукавою, злою усмішкою, що нагадала мені ту, яка з'являлася в неї на обличчі, коли вона дві години зловживала моїм щирим людським співчуттям, розповідаючи про свої любовні страждання й любовну жагу.