Пані Ельсбет перебувала в найкращих стосунках із хутірською челяддю, якої, зрештою, там багато й не тримали- тільки на жнива набираючи помічників із навколишніх сіл; якщо я не помиляюся, вона мала серед тих людей навіть більший авторитет, ніж її чоловік. Дехто з них у мене ще й досі стоїть перед очима, наприклад, конюх Томас, той самий, що зустрічав нас на станції Вайсенфельз і потім знов відвозив туди; він був сліпий на одне око, дуже кістлявий і високий, хоч угорі між лопатками в нього, стирчав горб, на якому він часто катав малого Адріана: той потім не раз запевняв мене, що то було надзвичайно зручне й надійне сідло. Пам'ятаю також корівницю Ганну, в якої груди двигтіли, мов тісто, а босі ноги вічно були замащені гноєм і яку малий Адріан теж мав за близьку приятельку, — через що саме, я далі розповім докладніше, — а ще молочарку пані Курве, вдову в очіпку і з виразом мало не королівської гідності на обличчі, викликаним з одного боку протестом проти такого прізвища, а з другого — тим, що вона вміла готувати чудовий сир із кмином, і всі визнавали цей її хист. Це вона інколи замість самої господині напувала нас у стайні, оселі добра й достатку, теплим, пінявим молоком, яке пахло коровою і яке керівниця, сидячи на ослінчику біля вим'я, доїла просто в наші склянки.
Я б напевне не згадував із стількома подробицями те дитинство на селі з простими декораціями, серед яких воно протікало, — полем і лісом, ставком і пагорбом, — якби саме не в тому ранньому світі Адріана, в його батьківській садибі, на природі, серед якої він виріс, ми з ним так часто не бували разом, поки йому не минув десятий рік. То був час, коли зародилося наше «ти», коли не тільки я його, але й він мене, мабуть, називав на ім'я, — я вже не пам'ятаю, як було насправді, проте не думаю, щоб шестирічний чи восьмирічний хлопець не казав мені «Серенус» чи просто «Серен» у відповідь на моє «Адрі». Я тепер не пригадую коли саме, але, здається, ще в наші перші шкільні роки він перестав робити мені таку приємність і якщо взагалі звертався до мене, то тільки на прізвище, а я не міг відповісти йому тим же, бо мені це здавалося неприпустимою брутальністю. Так воно було — я тільки не хочу, щоб склалося враження, ніби я скаржуся. Просто мені здавалося не зайвим згадати про те, що я казав на нього Адріан, а він або зовсім обминав звертання, або називав мене Цайтбломом. Та годі про цю його химеру, до якої я цілком звик, і вернімося назад у Бухель.
Адріановим приятелем, та й моїм теж, був іще Зузо — дивно, але він звався саме так, — не вельми плеканий дворовий собака, який сміявся на весь рот, коли йому приносили їжу, але. чужих міг добре налякати, і який удень жив невеселим життям сторожа садиби, прив'язаного біля своєї буди та своїх мисок, і лише вночі вільно бігав подвір'ям. Разом з Адріаном ми заглядали в брудну тісняву свинарні, добре пам'ятаючи розповіді старої служниці про те, що ці нечупарні створіння з хитрими блакитними очицями, білими віями й ситими боками кольору людського тіла часом поїдають малих дітей, намагалися наслідувати їхнє глухе хрюкання або дивилися на рожевих поросят, що вовтузилися біля пипок у льохи. Нам цікаво й весело було спостерігати педантичне життя курячого племені за дротяною сіткою, яке протікало в супроводі стриманих, сповнених гідності звуків і лише зрідка переходило в раптову істерію. Часом ми відвідували пасіку за домом, та близько до вуликів не підходили, бо добре знали не те щоб нестерпний, але пекучий біль, якого було не минути, коли котрась із збирачок меду сідала тобі на носа і з дурного розуму вирішувала, що його неодмінно треба вжалити.