— Мене найменше турбує, наскільки воно нове. Те, що я почув від тебе, досить нове, щоб приголомшити мене. Якщо я правильно тебе зрозумів, я повинен від твого імені посвататись до Марі, попросити для тебе її руки?
— Ти мене правильно зрозумів, та й не міг інакше зрозуміти. І це тільки свідчить про те, що нічого неприродного в моєму проханні немає.
— Ти так вважаєш? А чому ти не пошлеш до неї свого Серенуса?
— Ти, видно, хочеш покепкувати з мого Серенуса? Тобі, мабуть, смішно уявляти його в ролі вісника любові? Ми щойно говорили про те, що дівчині легше було б зважитись, якби на неї хтось вплинув. Отож я й гадаю, що вона ласкавіше вислухає тебе, ніж посланця з таким пісним обличчям.
— Мені зовсім не до жартів, Адрі, вже хоча б тому, що мене, звичайно, схвилювала і настроїла на врочистий лад та роль, яку ти мені приписуєш у своєму житті й навіть в очах нащадків. Про Цайтблома я спитав тому, що він твій давній приятель.
— Так, давній.
— Ну добре, хай буде тільки давній. Та чи не здається тобі, що якраз це «тільки» полегшило б йому завдання, зробило б його придатнішим для такої ролі?
— Слухай, а чи не пора нам нарешті дати йому спокій? У моїх очах він не має нічого спільного з любовними справами. Я довірився тобі, а не йому, тобі, як казали раніше, дав прочитати найпотаємніші сторінки в книжці свого серця. Як ти тепер прийдеш до неї, дай і їй прочитати ці сторінки, розкажи їй про мене, розкажи добрими словами, обережно відкрий їй мої почуття до неї, мої бажання і життєві плани, невіддільні від тих почуттів! Випитай у неї лагідно й мило, як ти вмієш, чи… ну так, чи не змогла б вона мене полюбити. Ти згоден? Я не наполягаю на тому, щоб ти повернувся з категорично ствердною відповіддю, боронь Боже! Дай мені хоч маленьку надію, і я буду цілком задоволений наслідком твоєї місії. Принеси бодай звістку, що думка ділити зі мною життя їй не зовсім відразна, не здається їй страхітливою, і тоді настане моя черга, тоді я сам побалакаю з нею і з її тітонькою.
Римська гора лишилася ліворуч, і вони пішли ялиновим гайком, що ріс за нею. З гілля капало. Додому вони поверталися околицею села. Селяни, що часом траплялися їм назустріч, вітались із багаторічним пожильцем Нічичирків і називали його на ім'я. Трохи помовчавши, Рудольф озвався знов:
— Що мені буде неважко сказати про тебе добре слово, можеш не сумніватися, Адрі. Тим більше, що ти такими добрими словами говорив про мене. Але я хочу бути з тобою цілком відвертий, як ти зі мною. Коли ти спитав, якої я думки про Марі Годо, в мене миттю знайшлася відповідь: вона всім подобається. Признаюся, що в тій відповіді був глибший зміст, ніж могло вчутися. Я б тобі не признався в цьому, якби ти, мовляв твоїми словами, старосвітськими словами, не дав мені прочитати книжки свого серця.
— Я нетерпляче жду твого признання.
— Власне, ти вже його почув. Я також не байдужий до тієї дівки — ох, ти не любиш таких слів, ну, хай буде до дівчини, тобто до Марі. Знову ж таки, словами «не байдужий» іще не все сказано. Кращої, милішої особи мені серед жіноцтва не траплялося бачити. Вона ще в Цюріху справила на мене таке враження, коли я грав тебе і серце моє було розніжене й чутливе. А тут… ти знаєш, цю прогулянку запропонував я, а ще раніше, цього вже ти не знаєш, я бачився з Марі, пив чай із нею та з тіткою Ізабо в пансіоні «Гізелла». Ми дуже гарно побалакали… Ще раз кажу, Адрі, що я згадую про цю сцену у зв'язку з нашою сьогоднішньою розмовою, лише в ім'я нашої взаємної відвертості…
Леверкюн озвався не зразу, і голос його дивно, підозріло затремтів:
— Ні, про це я не знав. Ні про твої почуття, ні про те, що ти пив із ними чай. Смішно, але я забув, що ти також із плоті і крові й не захищений бронню від чару милого й гарного. Отже, ти кохаєш її, чи, краще скажімо, закоханий у неї. Але я тепер хочу тебе одне спитати. Виходить, що наші наміри збігаються, ти хочеш просити її, щоб вона стала твоєю дружиною?
Швердтфегер начебто на хвилину замислився, тоді сказав:
— Ні, я поки що не думав про таке.
— Не думав? То ти хотів просто звести її?
— Що ти говориш, Адріане, схаменися! Ні, я про таке теж не думав.
— Ну, то я скажу тобі, що після твого признання, відвертого, гідного признання, я не тільки не передумав, а й ще дужче впевнився у своєму намірі просити тебе, щоб ти став моїм повірником.
— Що ти маєш на увазі?
— Багато що. Я обрав тебе для цього любовного доручення, бо ти, виконуючи його, будеш почувати себе у своїй стихії, не те, що, скажімо, Серенус Цайтблом. Бо в тобі є щось таке, чого йому бракує і що, здається мені, може сприяти моїм бажанням і надіям. Це одне. Але, виявляється, ти якоюсь мірою навіть поділяєш мої почуття, не поділяючи, як сам кажеш, моїх намірів, отже, ти будеш речником своїх власних почуттів — але на користь мою і моїх намірів. Кращого посланця, що більше відповідав би цьому завданню, я не уявляю собі.