Доктор Фаустус

Хто вірний Божому закону
Спокійно доживе до скону.
Він в Богові, і в ньому Бог
В душі його нема тривог. Амінь.

Або:

Хоч би який вчинив хто гріх,
У Бога ласки є на всіх.
Мої провини геть дрібні,
Бог усміхнеться лиш мені. Амінь.

Або ще така, дуже дивна, безперечно, забарвлена вченням про наперед визначену долю:

На всякому гріхів тавро,
Хоч часом робить він добро.
І те добро не пропаде,
Дарма що його пекло жде.
О Господи ласкавий, дай,
Щоб я й мій рід попали в рай. Амінь.

А часом така:

Хоч сонце дивиться в багно,
А й чистих знайде там воно.
І я хай буду чистий, Боже,
Аж поки смерть мене знеможе. Амінь.

Або, нарешті, ось ця молитва:

Кожен, хто просить за інших Бога,
Просить цим і за себе самого.
Ехо просить за цілий світ.
Хай береже його Бог від бід. Амінь.

Цю молитву я, зворушений до глибини душі, чув на власні вуха, хоч хлопець, мабуть, не помітив моєї присутності.

— Що ти скажеш про цей теологічний торг? — спитав мене Адріан, коли ми вийшли з кімнати. — Він просить відразу за всі створіння на землі, недвозначно зараховуючи й себе до них. Чи побожній людині якраз належить знати, що вона служить собі, прохаючи за інших? Адже безкорисливість кінчається, як тільки людина помічає, що вона їй стає в пригоді.

— Якась правда у твоїх словах є,— відповів я. — Але ж його молитви все-таки безкорисливі, бо він міг би просити тільки за себе самого, а просить за нас усіх.

— Так, за нас усіх, — тихо мовив Адріан.

— До того ж ми говоримо про нього так, наче він сам видумав ці молитви, — повів далі я. — Ти не питав його, від кого він їх перехопив? Від батька чи від кого?

Відповідь була така:

— О ні, я волію не ставити такого запитання, та, по-моєму, він і не міг би відповісти на нього.

Видно, такої самої думки були й господині хутора. Вони теж, наскільки мені відомо, ніколи не розпитували малого, хто його навчив тих молитов. Від них я й запам'ятав ті, яких мені самому не довелося почути. Вони переповіли мені їх, коли Непомука Шнайдевайна вже не було між нами.

XLV

Його взято від нас, це дивовижно прекрасне створіння, взято з цього світу! Ох, Боже мій, нащо я шукаю лагідних слів для незбагненного жаху, свідком якого я був, жорстокості, що й досі ще викликає в моєму серці гіркий докір, навіть обурення! Зі страхітливою люттю й шаленством його посіла й за кілька днів здолала хвороба, жодного випадку якої віддавна вже не спостерігали в тій місцевості,— правда, доктор Кюрбіс, збентежений таким навальним її перебігом, сказав, що в дітей, які видужують після кору чи коклюшу, вона трапляється досить часто.

Починаючи від перших ознак, усе це відбулося за якихось два тижні, і спочатку ніхто ще — по-моєму, таки ніхто — не передчував страхітливого кінця. Була середина серпня, і господарі Пфайферінга, найнявши на допомогу чужих людей, цілими днями жнивували в полі. Протягом двох місяців Непомук був радістю для всього дому. Та ось прекрасну синяву його очей затуманила нежить — звичайно ж, тільки через цю прикру недугу він втратив апетит і гарний настрій, став ще сонливіший, ніж був, відколи ми його знали. Хоч би що йому пропонували — їсти, гратися, дивитися малюнки, слухати казки, — він казав: «Буде». Болісно кривив обличчя, казав: «Буде» — і відвертався. Скоро йому стало важко витримувати світло й звуки, а це вже був симптом тривожніший за дотеперішню млявість. Гуркіт возів не подвір'ї і навіть людьскі голоси почали здаватися йому надто гучними.

— Говоріть тихо! — просив він і сам шепотів, наче давав приклад іншим. Навіть не захотів слухати мелодійне бренькання музичної скриньки, швидко, змучено сказав: «Буде, буде» — сам спинив її і гірко заплакав. Тікав він також з подвір'я і з городу від сонячного світла, ховався в кімнаті, сидів там згорнувшись і тер очі. Важко було дивитися, як він, шукаючи полегшення в тих людей, яких любив, переходив від одного до другого, обіймав їх і, невтішний, ішов геть. Так він горнувся до матусі Нічичирк, до Клементини, до служниці Вальпургії і, гнаний тим самим почуттям, кілька разів з'являвся в дядька. Він припадав до Адріанових грудей, вислуховував його ласкаві слова, дивився на нього, навіть кволо всміхався, та потім голівка його починала хилитися все нижче й нижче, він мурмотів: «Добраніч», — сповзав з його колін і, ледь похитуючись, виходив з кімнати.