Прийшов лікар, оглянув хлопця, закапав йому носа й виписав ліки для підсилення тонусу, але не приховував свого побоювання, що це, мабуть, початок якоїсь хвороби. Своєму давньому пацієнтові з абатського покою він також висловив це своє припущення.
— Ви так гадаєте? — спитав Адріан і зблід.
— Мені його стан не дуже подобається, — сказав лікар.
— Не дуже подобається?
Адріан повторив ці слова зляканим, майже страшним тоном, аж доктор Кюрбіс спитав себе, що ж він такого ляпнув зайвого.
— Авжеж. Що ж тут може подобатись, — відповів він. — У вас самих вигляд не найкращий. Ви дуже прихилилися до хлопчика?
— О, звичайно, — почув він у відповідь. — І на мені лежить відповідальність за нього. Малого віддали в село під наш нагляд, щоб він подужчав…
— Картина хвороби, якщо про таку можна взагалі говорити, на сьогодні не дає підстав для якогось прикрого діагнозу, — сказав лікар. — Завтра я прийду знов.
Він прийшов і тепер уже виявив багато надто певних ознак, щоб поставити діагноз. У Непомука почалися раптові напади блювоти і, одночасно з підвищенням температури, — правда, ще не загрозливим, — біль голови, біль, що за кілька годин став, видно, нестерпним. Коли з'явився лікар, хлопчик лежав уже в ліжку і, обома руками схопившись за голівку, кричав так, що часом йому аж не ставало духу. Мука було слухати той крик, а він лунав на весь дім:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой, голова болить! Голова болить!
Потім знов починалася страхітлива блювота, що переходила в корчі.
Кюрбіс оглянув очі малого, які дедалі скошувалися. Зіниці в них стали зовсім вузенькі. Пульс почастішав. М'язи втрачали рухливість, потилиця починала дерев'яніти. То був цереброспінальний менінгіт, запалення мозкової оболонки, — лікар, добра душа, вимовив цю назву ніби знехотя, якось незугарно хитнувши вбік головою, мабуть, з надією, що ніхто не зрозуміє цілковитого безсилля його науки перед цією фатальною недугою. Натяк на це прозирав і в його пропозиції все-таки дати телеграму батькам дитини. Принаймні присутність матері діятиме заспокійливо на малого пацієнта. А ще Кюрбіс зажадав, щоб вони викликали фахівця зі столиці, який поділив би з ним відповідальність за цей, на жаль, небуденний випадок.
— Я простий лікар, — сказав він. — Тут доречне було б слово більшого авторитету.
Мені здається, що в словах його забриніла сумна іронія. В кожному разі він сам вирішив, що треба негайно зробити пункцію спинного мозку для підтвердження діагнозу і як єдиний спосіб полегшити страждання хворого. Пані Нічичирк, бліда, але, як завжди, діяльна і свідома свого морального обов'язку, тримала хлопця, який жалібно стогнав, у зігнутому стані, так, що його підборіддя майже торкалося колін, а Кюрбіс увів шприца між розсуненими хребцями в канал спинного мозку, звідки крапля за краплею почала витікати рідина. Шалений біль голови майже зразу припинився. Якщо б він повернувся, сказав лікар — а він знав, що біль повернеться через кілька годин, пункція лише на такий короткий час зменшить тиск у мозку, — то, крім обов'язкового компресу з кригою, хворому треба дати хлоралгідрат, який, за його рецептом, мали взяти в місті.
Після пункції виснаженого Непомука зморив сон. Прокинувся він від нового нападу блювоти, корчів, що перебігали по всьому його маленькому тілі, й болю голови, від якого розколювався череп. Він знов почав розпачливо лементувати, час від часу несамовито скрикуючи, — то був типовий «гідроцефальний крик», від якого більш-менш захищена тільки душа лікаря, бо він сприймає його як типовий. Типове залишає нас холодними, серце наше вражає лише те, що промовляє до нього своїм індивідуальним голосом. У цьому полягає спокій науки. Але й цей спокій не завадив сільському лікареві дуже швидко перейти від брому та хлоралгідрату, які він спершу був приписав, до морфію, що діяв трохи краще. Мабуть, він зважився на це і з огляду на домашніх — я маю на увазі головним чином одного з них, — і з милосердя до змученого хлопчика. Брати рідину зі спинного мозку можна було тільки один раз на двадцять чотири години, і тільки на дві години це давало полегшення. А двадцять дві години доводилось дивитися на тортури дитини, цієї дитини, слухати, як вона кричить як складає тремтячі руки й белькоче:
— Ехо хоче бути чемним, хоче бути чемним!
Додам іще, що для всіх, хто бачив Непомука, може, найстрашніший був один побічний симптом: його небесні очі дедалі більше скошувалися, що пояснювалось паралічем очних м'язів, пов'язаним із знерухомленням потилиці Це страхітливо спотворювало його чарівне личко, а оскільки він невдовзі ще й почав скреготіти зубами, виникало враження, що то вже просто сказ.