Після цих слів у залі знов подекуди почувся стриманий сміх, але й дехто поцмокав язиком, а дехто похитав головою, немовби дивуючись із такої нетактовності; декотрі ж гості спохмурніли, і в їхніх очах засвітилася насторожена цікавість. А тим часом Адріан біля столу казав далі:
— Тож знайте, ви, добрі й побожні, хто зі своїми дрібними гріхами сподівається на ласку і зглядливість Господа: я дуже довго приховував, а тепер більше не хочу від вас приховувати, що я вже в двадцять один рік навіки зв'язався з Дияволом і, усвідомлюючи, що мене чекає, з добре обміркованої відваги, гордості й зухвальства, прагнучи досягти слави на цьому світі, уклав із Ним угоду і спілку, отже все, що я зробив за ці двадцять чотири роки, які мені були даровані, і що люди з цілковитим правом зустріли недовірливо, було осягнуте з Його допомогою і є сатанинським витвором, його навіяв Янгол отрути. Бо я собі думав: хочеш пустити стрілу — натягай тятиву, і сьогодні людина мусить складати шану Чортові, тому що потугу на великий задум і на великий твір може дати тільки Він, більше ніхто.
Тепер у залі запала прикра, напружена тиша, Його вже мало хто слухав спокійно, у більшості очі полізли на лоба, і на обличчях було написане німе запитання: куди він гне? І взагалі що тут відбувається? Якби він хоч раз усміхнувся або підморгнув, натякнувши цим, що його слова — мистецька містифікація, то ще було б півбіди. Але він нічого цього не робив, сидів біля столу блідий і поважний. Дехто з гостей запитально поглянув на мене: що все це означає? Яке я можу дати йому пояснення? Може, мені треба було втрутитись, запропонувати гостям, щоб вони розійшлися, але на якій підставі? Хоч би яку підставу я вигадав, це була б для нього ганьба й приниження, і я відчував, що маю здатися на хід подій, у надії, що він почне грати уривки зі свого твору і звуки замінять слова. Ніколи ще я так гостро не усвідомлював переваги музики, що нічого не каже і каже все, перед однозначністю слова, ба навіть захисну необов'язковість мистецтва порівняно з оголеною матеріальністю відвертого визнання. Урвати його сповідь я не міг не тільки з глибокої пошани до нього, а ще й тому, що всім серцем хотів дізнатися, чи є серед тих, які слухали її разом зі мною, бодай хтось вартий її. Наберіться терпіння й вислухайте його, подумки казав я їм, адже він запросив вас усіх як своїх ближніх!
Трохи помовчавши в задумі, мій приятель повів далі:
— Не думайте, любі сестри і братове, що мені потрібне було лісове роздоріжжя, і магічні кола, і страшні присяги, щоб пообіцяти свою душу Сатані і вкласти з Ним угоду. Уже ж бо святий Фома вчить нас, що слова потрібні, щоб повернутись до Бога, а не щоб відкинутись від нього, для цього досить якогось вчинку, не конче виголошувати урочисті присяги. Мене підбив на спілку з Дияволом усього лише метелик, барвиста нічниця, hetaera esmeralda, це вона, білотіла відьма, спричинилась до мого падіння своїм доторком, і я пішов за нею в тінявий сутінок, який любить її прозора голизна, і там, хоч вона й застерігала мене, спіймав її, ту, що була схожа на пелюстку, гнану вітром, спіймав і пестив, ось це як сталося. Бо те, що вона мені заподіяла, вона заподіяла, передала мені в коханні,— так я був висвячений, так відбулися мої заручини.
Я здригнувся, бо з зали пролунав голос — поет Данієль Цур Геге, у своєму пасторському вбранні, притупуючи ногою, гучно проголосив:
— Гарно. Справді гарно. Дуже, дуже гарно, нічого це скажеш!
Дехто зацитькав на нього, я також докірливо глянув у його бік, хоч у глибині душі був йому вдячний. Його слова, хай і дурні, ставили те, що ми почули від Адріана, під визнаний, заспокійливий кут зору, а саме — естетичний, і хоч він тут був зовсім не до речі, і це мене дратувало, все ж таки навіть я відчув деяке полегшення. Бо мені здалося, що багато гостей втішено сказали в душі: «Он воно як!»— а пані Радбрух, дружині видавця, слова Цур Геге додали відваги промовити:
— Неначе слухаєш поезію.
Ох, довго таке враження ні в кого не втрималося, прекраснодушне пояснення, хоч яке воно було зручне, розсипалося на очах, сказане тут не мало нічого спільного з гучними фразами Цур Геге про послух, насильство, кров і плюндрування світу, то була тиха, вимучена правда, визнання, яке людина з великої душевної муки захотіла зробити перед своїми ближніми, — і, звичайно, вияв нерозважної довірливості, бо ті ближні були не налаштовані, не спроможні вислуховувати таку правду інакше, ніж холонучи з жаху, тому вони дуже швидко, коли істина стала нестерпною, одностайно вирішили зарахувати її до поезії.