Одного разу, коли він грав, уперто повертаючись до своєї нав'язливої ідеї, змінюючи її й довільно формуючи, один із тих, що стояли навколо, низенький Пробст із довгим білявим масним волоссям, типовий кандидат у теологи, спитав:
— Що це?
— Нічого, — сказав Адріан, тріпнувши головою, наче відганяв муху.
— Як же нічого, коли ти граєш його? — знов спитав Пробст.
_ Він фантазує,— з виглядом знавця пояснив довготелесий Баворинський.
— Фантазує?! — вигукнув Пробст, щиро переляканий і втупив свої водяво-блакитні очі в чоло Адріана, мабуть вважаючи, що в нього гарячка.
Усі зареготали. Адріан також засміявся, зчепивши руки на клавіатурі й опустивши на них голову.
— Ох, Пробсте, який же ти йолоп! — сказав Баворинський. — Він імпровізував, невже ти не розумієш? Зразу все це придумав.
— Як він міг зразу придумати стільки звуків з правого й лівого боку? — почав боронитися Пробст. — І як можна казати, що це ніщо, коли він його все ж таки грає? Хіба можна грати те, чого немає?
— Ще б пак, — поблажливо мовив Баворинський. — Можна грати й те, чого ще немає.
І я ніби й досі чую, як ще один студент, Дойчлін, кремезний хлопець із патлами, що спадали на лоба, додав:
— Усього колись не було, голубе, а потім воно виникло.
— Можу вас запевнити, — сказав Адріан, — що це справді було з усіх поглядів ніщо.
Нарешті він хоч-не-хоч підвів голову, і з виразу його обличчя я побачив, що це йому коштувало великих зусиль і що він почуває себе так, наче його викрили. Та потім, пригадую, почалася довга, досить цікава дискусія про творчість, яку вів Дойчлін. Говорили про обмеження, яких зазнав цей термін внаслідок різних сторонніх чинників: культури, традиції, наступності, умовності, шаблону, і, врешті, з погляду теології визнали, що людська творчість — далекий відблиск творчої потуги Бога, відлуння всемогутнього «хай буде», а продуктивне натхнення безперечно йде згори.
До речі, і зовсім між іншим: мені було приємно, що й я, допущений у гурток «Вінфрід» студент світського факультету, міг часом, коли мене просили, додати й свою пайку до їхніх розваг грою на віоль д'амурі, бо музика для цього кола важила дуже багато. Погляд на неї був якийсь особливий, одночасно принциповий і невиразний: її вважали божистим мистецтвом і по-романтичному обожнювали, як природу, — музика, природа й радісне зворушення були в спілці «Вінфрід» спорідненими і обов'язковими ідеями, і коли я вжив означення «сини муз», яке, мабуть, багато хто вважатиме дивним для студентів-теологів, то виправданням мені буде саме це поєднання ідей, дух благочестивої невимушеності й зворушеного схиляння перед природою, що панував серед спілчан під час тих прогулянок за місто, до яких я зараз повернуся.