Выбрать главу

— Це засвоєна терапія коренів, — казав він. — Із навалою стрептококів я не впораюся.

Кожне його слово доводило, що жанр «звукового живопису», «музичного малюнка» він вважав мертвим.

Та якщо казати все, то вже в цьому зневіреному шедеврі колористичного оркестрування були приховані риси пародії, інтелектуально-іронічного ставлення до мистецтва взагалі, що так часто моторошно-геніальним способом виявлялося в його пізній творчості. Багато кого ці риси відлякували своїм холодом, відштовхували й обурювали, і це якщо не найкращих, то все-таки добрих критиків. Цілком поверхові називали їх тільки дотепними й цікавими. Насправді ж пародійне тут було гордим виходом із безпліддя, яким великому талантові загрожує скепсис, духовна соромливість, розуміння вбивчої всеосяжності сфери банального. Сподіваюся, що я висловивсь правильно. Я дуже невпевнено, з почуттям великої відповідальності підшукую словесну оболонку думкам, що спершу не були моїми власними, — їх мені навіяла моя приязнь до Адріана. Я не хотів би говорити про брак наївності, бо, зрештою, наївність лежить в основі самого буття, кожного буття, навіть найсвідомішого і найскладнішого. Майже неминучий конфлікт між самоконтролем і творчим імпульсом природного генія, між цнотливістю і пристрастю, — це і є та наївність, якою живиться таке мистецтво, грунт, на якому так важко й характерно проростає його творчість; і підсвідоме прагнення дати «хистові», творчому імпульсові необхідну перевагу над гальмівною силою кпинів, пихи, інтелектуальної соромливості,— це інстинктивне прагнення, звичайно, вже озивається і стає вирішальним у той час, коли чисто фахові попередні студії для майбутньої мистецької діяльності починають поєднуватися з першими власними, хоч теж іще цілком учнівськими, підготовчими творчими спробами.

XIX

Я кажу про цю пору, готуючись, — хоч здригаюся з болю, і серце в мене стискається в грудях, — розповісти про фатальну подію, що сталася десь через рік після того, як я отримав у Наумбурзі наведеного вище листа, отже, трохи більше, ніж через рік, після переїзду Адріана до Лейпціга і того першого огляду міста, про який він писав у листі,— тобто майже перед тим, як я, звільнившися від військової служби, знов зустрівся з ним, зовні не зміненим, але насправді вже позначеним долею, влученим її стрілою. Мені хочеться покликати на допомогу Аполлона й муз, щоб вони дали мені для розповіді про ту подію найделікатніші, найлагідніші слова, що пощадили б чутливих читачів, пощадили б пам'ять мого покійного приятеля і, врешті, мене самого, для якого розповідь про це — все одно що тяжке особисте визнання. Але зміст, якого набуло б це моє звертання до Аполлона й муз, саме й виявляє мені протиріччя між моїм власним духовним світом і колоритом історії, яку я маю розповісти, її тональністю, що походить від інших переказів, зовсім чужих класичній ясності просвітніх традицій. З самого початку цих нотаток я висловив сумнів, чи мав я право на це завдання. Не буду повторювати доказів, які я тоді висував на противагу цьому сумнівові. Досить того, що я, спираючись на них і набираючись у них сили, не відступлюся від свого наміру.

Я казав, що Адріан повернувся в те місце, куди його привів зухвалий посланець. Як бачимо, це сталося не так швидко: цілий рік гордість духу опиралася завданій їй травмі, і для мене завжди було якоюсь втіхою те, що капітуляція мого приятеля перед голим інстинктом, який підступно вразив його, все-таки була огорнута серпанком душевності, по-людському ошляхетнена. Таке ошляхетнення я вбачаю в кожному, хай навіть і в такому кричущому зосередженні жадоби на якійсь певній, індивідуальній меті; вбачаю я її і в самому факті вибору, якщо він навіть недобровільний і безсоромно спровокований самим об'єктом. Коли інстинкт набуває людського обличчя, хай і вкрай анонімного, нікчемного, в ньому вже є елемент любовного очищення. А треба сказати, що Адріан повернувся в те місце задля однієї особи — тієї, чий дотик палав на його щоці, задля «смаглявки» в корсетці, з великим ротом, яка підійшла до нього, коли він стояв біля фортепіано, і яку він назвав Есмеральдою; саме її він шукав там — і вже не знайшов.