— Ви, професоре, цинік!
І після короткої павзи:
— …і небезпечна людина!
Я не цілком зрозумів, що він хотів цим сказати. І, зрештою, я не знав, хто він такий був. Але хіба не все одно?
Було смертельно нецікаво. Навіть власні дотепи більше мене не розважали. Я одверто, не ховаючись, позіхав.
Коли дівчина скінчила промовляти, й їй поапльодіювали, і вона повернулася на своє місце, я пересів на вільний стілець коло неї:
— Вітаю, — сказав я, — ви чудесно промовляли. В вас почувається правдива піонервожата!.. Чи ви любите поезію?
Деякий час вона міркувала, що в даному разі їй треба сказати, і тоді відповіла:
— Так, я люблю поезію!..
Я потиснув їй руку. Я сказав їй:
— Дуже приємно бачити таку культурну дівчину. Кого ви найбільше любите з українських поетів?
Тут вона почувала себе впевнено. У неї не було сумнівів. Вона сказала:
— Шевченка!
— О, так, але, певно, ще когось?
— Авжеж!
— Приміром?
— Ну, ось, приміром, Котовського.
Я трохи не збагнув відразу, про кого йде мова і звідкіля з'явився тут Котовський, цей відважний рубака, але промовчав і продовжив розпитувати дівчину.
— І ще кого?
— Кого ще? Ломоносова. Це, правда, російський поет. Ми учили його в школі.
Ми йшли з нею крізь хащі цілинних лісів. Важкими сокирами прорубували в лісі просіки, якими, очевидячки, простуватимуть не вона і не я. В кожнім разі, колись, коли вона вчилась в школі, з неї була добра учениця. Навіть тепер вона все ж таки пам'ятала дещо з шкільної науки. Після деяких роздумувань, я зрозумів, що вона говорила про «найбільшого поета сучасности Маяковського», за аналогією згуків змішавши його з Котовським.
Я подякував їй. Я повернувся на своє місце трохи зворушений.
Я сидів далі. Я позіхав.
Саме таким, як я позіхаю, мене намалював мистець Миола Штуль, що в своїй особі репрезентував на цій Нараді місцеву «Асоціяцію революційних мистецтв».
Малюнок йому вдався, і я випрохав його, щоб показати Ларисі.
Вона багато сміялась і сказала:
— Дуже схоже. Саме такий ви є!
Вона відібрала рисунок од мене й залишила його собі на згадку, поставивши мене в ніякове становище перед мистцем, якому я присягався повернути ескіз.
…Промови тривали. Я позіхав. Росла купа попелу. Росла нудьга. Я відчував, що ще трохи й я не витримаю.
І тоді я втік. Я втік ганебно, не звертаючи ні на кого уваги, хоч Арсен Петрович підвівся в своєму президіяльному кріслі, хоч в залі пронеслося «Затримайте», хоч я зачепив стільця, з кимсь зіткнувся, когось одсунув по дорозі вбік, і промовець на якусь хвилину урвав свою промову й на мене з усіх сторін гукали:
— Ростиславе Михайловичу! Куди ж це ви?.. Ростиславе Ми…
На жаль, я не володію талантом, як це вміють інші — зникати непомітно.
Ентузіястичний Ґуля встиг піймати мене в вестибюлі музею в останню хвилину, коли я вже вийшов на ґанок. Він намагався затримати мене й переконати, щоб я повернувся. Він схопив мене за рукав, але я вирвався від нього, пробелькотів щось невиразне, навіть для мене самого незрозуміле й зник.
Я йшов в зелених сутінках якоїсь незнаної мені вулички. Я дихав свіжим повітрям на повні груди. Я врятував себе!.. Яке блаженство не сидіти на жадних зборах.
Ми прагнемо завжди якихось певних благ і не цінимо щастя, яке народжується, коли ми позбавлені якоїсь прикрости.
Розділ 33З Ларисою по телефону ми домовилися зустрітися по обіді, в другій половині дня в Потьомкінському саду. Вона спитала, чи я знаю де це?
Я обурився. Не знати Потьомкінського саду, цього занедбаного, зарослого кущами жовтої акації спаленого літньою спекою ідилічного саду?..
Але я його не знайшов. Я не знайшов його на тому місці, де він колись був.
Від давнього старого саду не лишилося тут нічого, окрім оголених схилів гори над рікою. Його вирубали люди в перші безвладні й бездомні роки революції. Влади змінювалися тоді кілька разів протягом тижня. Влади з'являлися й зникали, як карти на зеленому сукні стола при газардовій грі, коли в гарячці безсонних ночей людина вже втратила все, вже не має нічого й єдиною ставкою для дальшої гри «ва-банк» у неї лишилося саме життя.
Заткнувши сокиру за пояс підперезаного пальта, — тоді всі, однаково чоловіки й жінки, ходили підперезані, — надриваючись, стомлені люди тягли за собою на саночках зрубаний стовбур акації. В хаті, опалюваній бляшаною буржуйкою, на сковородці, розпеченій до червоного, смажили на олеонафті млинці з кукурудзяного борошна. Олеонафта, масло для машин, заступала тоді людям товщ. У виснажених голодом людей хитались зуби. Кровоточили ясна.