— Це, — кажу я, — більше, ніж дотеп. Це ціла концепція.
Спостережливий критик вибрав іронічну форму для вислову своєї думки. Він послався на дрібну подробицю: одірваний ґудзик. Але це була відповідь на те, що зараз бентежило Ларису: можливість з побіжного враження пізнати людину, якою вона є насправді. Корисна спроможність, що могла б набагато спростити людське життя.
— Ви не заперечуватимете, — кажу я, звертаючись до Лариси, — що все наше знайомство має босвелістичний характер.
Вона сідає й охоплює руками коліна. Вона дивиться замріяними очима в блакитну далечінь, де золотава смуга відокремлює синяву неба од синяви ріки.
Їй подобається, що наша зустріч босвелістична. Вона вибаглива, ця жінка, що як і більшість жінок, од кохання вимагає одного: надзвичайности.
Вона задоволена, але все ж таки продовжує чинити опір.
— Так, це так! А втім визнайте, що все це був лише випадок. Ви зустріли мене й випадково згадали кілька тактів із знаної вам музичної речі. Ви пов'язали те й те, й випадково відгадали, дарма що все це був лише одірваний ґудзик, ніщо, нісенітниця, те, що одночасно було й, однак, не було.
Вона прагне обов'язкового. Їй обридла необов'язковість наших почуттів.
Я енерґійно протестую. Я заперечую, я не погоджуюсь, що наша зустріч то тільки випадковий збіг побіжних і побічних подробиць.
— Ви й твір композитора становите цілість. Вас втілено в творі, бо твір відтворює вас!.. Чому ви не хочете визнати, що я теж здібний на творчий акт, що я так само був здібний створити знов з враження від вас все те, що знайшло втілення в музиці — що ви, музика й враження од вас, це внутрішньо пов'язані ланки єдиного естетичного процесу, так само…
Я схиляюсь над нею:
— … як і любов до вас!
Розділ 36Чи треба сказати, що того дня я не був на засіданні Комісії, яка вибрана була для виробки резолюції і до складу якої був включений також і я.
Це була безнадійна справа спитуватись мене піймати. З учасниками Наради, з дирекцією музею, з усіма, кому я був потрібний або хто мене хотів бачити, я підтримував зносини лише листовно, виключно через записки, залишувані для мене в вестибюлі готелю у портьє. Я був невловний. Навіть для Івана Васильовича Ґулі.
Досить було з'явитися мені на порозі готелю, як черговий портьє, підводячись зі свого круглого стільця і перехиляючись над лядою бюра, простягав мені десяток записок, листів, повісток, телефонограм, і повідомляв:
— Вас питали…
— До вас заходили…
— На вас чекали…
— Вам казали переказати, щоб ви…
— За вами заїздили на машині…
— До вас дзвонили…
— Вас просили негайно, як тільки ви…
Негайно? — я посміхався. Щоб я?.. — Але я був відсутній. Мене не було ні для кого.
В кожнім разі, взявши від портьє купу листів, я приймав зосереджений вигляд. Я дивився на портьє крізь скло своїх золотих окулярів. Я дивився на нього уважно й багатозначно. Він відчував себе передо мною студентом, який прийшов складати іспита, маючи зовсім туманне уявлення про різницю між німецьким і так званим єзуїтським барокком.
Я зберігав вигляд людини, переобтяженої справами. У кожного, з ким я ненароком стрічався, я просив пробачення. Я посилався на те, що за безліччю всіх інших справ, які тяжіли надо мною, у мене не лишилося часу саме для цієї.
Я розводив руками, я показував на течку, яку мав в руці, я витягав жмут паперів, я казав:
— Ви бачите: ось купа паперів, ось тисяча справ — і кожна з них негайна — до полагодження. Усе це я мушу зробити. Але коли, де, як? Ви ж розумієте, що я не спроможний зробити все.
Так знаходилося для мене пробачення. Неможливість зробити все була найкращим приводом не робити нічого.
Урядовця в установі, де він працює, репрезентує портфель, якого він, прийшовши на працю, поклав на стіл. Мене репрезентував ключ з великим мідяним кільцем в вузькій щілині шифоньєрки портьє.
Одвідувачі, які мене потребували, одержавши від портьє одну з двох стандартних відповідей: «Ще не приходив!», або «Уже пішов!», якнайкраще розуміли, що я, примушений бути в надто багатьох місцях, не міг бути, принаймні, десь в одному певному. Мене викликали в Виконком, в Облоно, в Музей, в Облархів, в Істпарт, в Комісію охорони пам'яток…
В уявлення про відповідального робітника з необхідністю включалося це: цілковита неможливість десь його спіймати.
Я відповідав на ходу:
— Пробачте, але я не можу. Я мушу спішити. Мене викликав товариш… У мене нарада…
Протокол засідання Резолютивної комісії й вироблений Комісією проєкт резолюції я підписав на ходу, не читаючи.