— Ага! Дякую, я не помітив був!
Він бере цукерницю, кладе цукор до склянки й починає розважливо розмішувати ложечкою.
— Ти вже клав цукор!
— Справді?
Він робить ковток.
— А так, ти маєш рацію, я пересолодив!
Він знов посміхається до дружини, тоді до всіх нас, але в його посмішці відбивається розгубленість, і він немов просить пробачення: усе якось не лагодиться!..
— Будь ласка, вилий цей чай і налий свіжого!
Він примушує себе. Він робить зусилля над собою. Він перемагає себе. Він одсуває від себе тривогу. Він примушує думати про сказане раніше. Він повертається до раніше висловлених думок.
— Ми кажемо: народ! — зауважує він. — Історики складають грубі томи, присвячені історії українського народу. Ми поважаємо їх працездатність. Але чи знають вони, що таке народ і його історія?
Його слова згучать вимушено й штучно. Навіщо він повторює сам себе? Навіщо він ще раз говорить про те, про що він говорив?
Він одпив трохи чаю.
— Ти не поклав цукру!
— Дякую, я питиму без цукру.
Він знов одпив із склянки.
— Наші поважні історики кажуть про даність народу в історії, про рух історії, а я хотів би спитати вас, чи не слід говорити про не-рух народу поза історією?..
Дерев'яні м'ячі з гуркотом котяться по помосту. Кеґлі падають з сухим стуком. Я одсуваю стільця.
— Вже пізно. Чи не треба дякувати нашим милим господарям і дати їм змогу відпочити?
Розділ 43З цим ми розходимося. Ідемо в запашну ніч, насичену пахощами розквітлих дерев. За мною, хоч уже пізно й йому зовсім не по дорозі, іде Іван Васильович Ґуля.
Він розчулений. Він іде, деклямує, співає. Він каже про те, що він, що всі ми… «Ми всі вас любимо, Ростиславе Михайловичу! Любимо й поважаємо. Любимо, що ви такий приступний для кожного з нас, що ви такий прямий і непохитний! Ми віримо в вас, Ростиславе Михайловичу!» — з патосом проголошує Ґуля.
Я озираюсь. Що він белькоче, цей Ґуля? Чи він свідомий того, що каже?
Ґуля намагається обняти мене, хоч я, супроти нього, далеко вищий і грубший. Щоб якось його приборкати, мені доводиться взяти його за руки.
— Слово чести, друже, ви мені кінець-кінцем обірвете піджак. Прошу вас, не смикайте мене за піджак.
Та Ґулю годі в чомусь переконати, і за деякий час, через мить, як я одпустив йому руки, він знов робить спробу обняти мене за талію, тягне мене за піджак і знов твердить про любов і пошану до мене, про свою гордість бути моїм учнем, про дальші перспективи розгорнення музейної роботи в «Варязькій церкві» після того, як вона стала тепер філіялом Музею.
В мені прокидається уїдливе бажання іронізувати, внести неспокій в цю Ґулеву певність, порушити його піднесеність, знищити його чулість. Я повертаюсь всім тулубом до нього:
— А скажіть, будь ласка, Іване Васильовичу, чи ви релігійна людина?
— Тобто як?
— Ну, дуже просто, чи ви релігійна людина, чи ні?
Він мнеться, йому стає ніяково. Він не розуміє, для чого це, і не знає, що йому відповідати. Я посміхаюсь:
— Очевидячки, за формулою Остапа Вишні: дома вірую, а на службі — ні?
Ґуля непевно розводить руками.
— Та, — кажу я, — не в тому справа! Має вагу не це, а інше: чи можете ви зрозуміти почуття релігійної людини?
Ґуля навіть трохи ображається, що його про це питають.
— А як же! Авжеж, що можу!
— Ну, то й гаразд. Значить, ви можете збагнути ситуацію, як вона склалася. От ви домагалися, ви були ініціятором, абож точніше, одним з ініціяторів, щоб Варязька церква, яку збиралися, відібравши од парафіяльної ради, закрити й передати Комунгоспові, була обернена в культурно-мистецький заповідник.
Він не розуміє, для чого я все це кажу.
— А був! Алеж для чого це? Хіба ж я що?
— Ні, нічого! Мене цікавлять тільки деякі деталі!
— Деталі? — перепитує Ґуля.
Він досить випив, цей Ґуля, його похитує, язик йому не зовсім слухняний, думки дещо плутаються й перестрибують.
— Деталі, це добре! Це я згоден!
— Припустімо, цими днями вас призначать завідувачем філіялу. Не виключене це?
Ґуля щасливо сміється. Це його мрія. Він сподівається. Він хотів би, щоб це сталося.
— Ну, то добре! Ось вас призначили на цю посаду, першою вашою справою буде одкрити царські врата, щоб одвідувачі могли проходити до олтаря й розглядати Линникові мозаїки. Так?
Ґуля погоджується:
— Так!
— Але за канонічними приписами, як це вам добре відомо, мирській особі не годиться ні одкривати царські врата, ні проходити через них. Та, не зважаючи на це, ви одчиняєте олтарну запону й церковні врата, ви йдете через врата, дарма що це правдиве блюзнірство.