У відповідь я чую категоричне:
— Ні!
— Тобі холодно? — питаю з відтінком піклування. Я оглядаю небо, затягнене хмарами:
— Сьогодні трохи похмурий день!..
— О, ні!
Я дивлюсь на неї з здивованням.
— Ти чогось незадоволена?
— Ні!
— Що сталося з тобою?
— Ні, нічого. Абож, ні — я хотіла б знати, чому ти ніколи не скажеш мені «люблю»?
— Я думаю, — відповідаю я без жадної претенсійности, — що це з сором'язливости!
Мої слова викликають в неї вибух сміху. Вона сміється несамовито, до сліз, до істерики. Вона гладить мене по голові й каже:
— О, мій милий, маненький, безневинний хлопчику!
Я цілую їй руку.
— Що я можу, Ларисо?! — кажу я з відтінком меланхолійности. — Повір мені, але я ніколи б не наважився сказати жінці, яку я покохав: «Моє сонечко!»
— Я й не сподівалася, що ти почнеш мені читати поезії Олеся!
— Ти маєш рацію, поети нашого покоління не пишуть ліричних віршів. Їх любовні поезії антиліричні. Наше покоління антипочуттєве, воно антипсихологічне!
— Чи не находиш ти, що жінки багато втрачають на тому?
— Я думав про це, — стверждую я, — здається, що це так! Можливо, що наступні покоління знов культивуватимуть почуття й чоловіки знов говоритимуть жінкам про свої почуття до них й жінки будуть щасливі, слухаючи чутливі й сантиментальні слова. Але можливо, що ці покоління, які прийдуть, житимуть в світі суцільних неґацій, житимуть в жадному світі. Слід згодитися, в маразмі немає нічого втішного!
Лариса дивиться на мене допитливо.
Вона замислено зауважує:
— Фльобер колись написав роман: «Сантиментальне виховання!»
— Так, — підхоплюю я, — «Виховування почуттів». Це було колись. Він був друг Турґєнєва й Турґєнєв приятелював з Марком Вовчком. Боже мій, як світ змінився з тих часів. Ми не виховуємо в собі і в інших жадних почуттів. Ми лише роботи інстинктів. Ти бачиш: пісок цього пляжу притрушений курявою фабричних димарів. В воді ріки пливе шлак, випущений з мартенів.
— Я знаю, — відповідає Лариса, — ти казатимеш про занепад пейзажу, про руйнацію чистої незаторкненої природи, про спустошення землі через модерну техніку. Ти вже казав!
Я згоджуюсь.
— Ти не хочеш, щоб я говорив про техніку, гаразд, я говоритиму про мистецтво. Скажімо, про Линника. Линник мріяв стати основоположником нової ери в мистецтві. Його не приваблювала психологічна характеристика осіб, що їх він малював. Він не прагнув відтворити почуттєве становище страждання або радости. Він не надавав ваги індивідуалізованим відтінкам внутрішніх переживань. Сантиментальне випало з поля його уяви.
Вітер похитував човен, витягнений на берег. Плюскотіли хвилі. Десь стрекотів мотор. По середині ріки на чорній труні човна нерухомо сидів чоловік, зігнувшись над вудочками. За рікою по захмареному небу тяглися смуги диму з фабричних димарів. Над чорними силюетами заводських конструкцій, які розташувались вздовж берега, спалахувало похмуре жовтаве або синьосіре полум'я.
Я дістав з течки плитку «Золотого ярлика» і запропонував Ларисі шоколяди. Ми жуємо шоколяду, і я продовжую говорити далі.
— Ми кажемо про кризу реалістичного й індивідуалістичного мистецтва, яким воно було досі. І це зрозуміло. Центр ваги за наших часів пересунувся з особи на суспільство. Діє держава, народ, нація, кляса, партія. Коли діє держава, коли діють організовані маси, чи можуть вчинки окремої особи лишитися психологічно мотивованими? Індивідуальна, внутрішня, особиста мотивація вчинка одпадає.
— І натомість не приходить нічого?
— Натомість в людині розвивається почуття ліктя. Ти йдеш в колоні, один серед багатьох, ти мусиш іти, як і твій товариш, як і тисячі, з якими ти йдеш разом. Торкаючись товариша ліктем, ти мусиш відчувати його поруч. Дотиком ліктя перевіряєш його присутність.
Я кажу так, дивлюсь на Ларису, що сидить, охопивши руками коліна й плечем прихилившись до мене. Я відчуваю овал її тіла й втягую в себе пах її волосся. Я думаю, що наше кохання, як і блаженство святих і страждання грішників на середньовічних фресках і мозаїках, не забарвлене в сантименталізм почуттів. Я одламую од плитки шматок шоколяди й простягаю Ларисі.
— Прошу!
Я вхоплюю її вагання.
— Бери, це ж не «Міньйон». Я навмисне взяв «Золотий ярлик», бо він гіркавий, і я був певен, що ти віддаш йому перевагу.
Лариса бере. «Дякую!» І тоді:
— Почуття ліктя!.. Я не хочу ходити в жадних лавах. Я волію йти власними шляхами! — проголошує вона з героїчним піднесенням.
Я примружую очі. Я дивлюсь на неї насмішкувато.
— О, так! Ти згадуєш про печиво своєї прабабки, але тимчасом віддаєш перевагу штампованому смаку фабричної шоколади. Я не маю й найменшої сподіванки, що ти з своєї валізки витягнеш коржики або пиріжки, які ти напекла вчора.