Мені давно треба було повертатися додому, але у мене не вистарчало рішучости сказати собі, що я їду. Я відкладав свій від'їзд з дня на день. Я затягував останній момент. Я не міг покластися на себе. Я не був певен, що, сказавши: «Ларисо, я їду!», я не зроблю якогось цілком несподіваного вчинку, найбезглуздішого, зовсім не передбаченого кроку.
І все ж таки, кінець-кінцем, сповнений вагань і непевности, я сказав:
— Ларисо, я завтра їду!
Я сказав це і був вражений, що сказані слова прозгучали так м'яко й лагідно. Жадної катастрофи не сталося.
Як завжди, так і тепер, найважче було прийняти рішення. Прийняте рішення принесло ясність. Тепер я стояв перед визначеним фактом і діяв в межах вирішеного.
Лариса переконала мене відкласти мій від'їзд ще на один день, бо вона хотіла влаштувати для мене в себе маленьке прийняття.
— Сугубо камерний вечір. Я співатиму для тебе.
Зійшлося зовсім небагато людей. Окрім господарів і мене, була ще Ларисина акомпаньяторка — бліда особа невиразного віку з довгими павучими кістлявими пальцями й великими ногами в вузьких черевиках — та ще одна родина, сусіди по дому, що їх мешкання були розташовані одне проти одного на тій самій площадці, двері проти дверей.
Чоловік був професор фізики, доктор, член-кореспондент Академії Наук. Він був високий, стрункий, сухорлявий, з вузьким чітко профільованим носом і тонким розрізом уст на смуглявому обличчі. Я пізнав його, ми колись зустрічалися з ним. Одного літа ми були разом в «Буюрнусі», будинкові відпочинку для вчених в Гурзуфі. Тоді він справляв враження ще зовсім молодої людини, тепер він ще зберігав свою моложавість, але сивина вже торкнулася його скронь і в смуглявості його обличчя помічалася пожовклість. За ці роки він швидко висунувся як учений в перші ряди фізиків. Я часто натрапляв на його ім'я в газетних звітах про наукові з'їзди й конференції або на його доповіді, перегортаючи сторінки «Звідомлень Академії Наук».
Дружина його була ще досить молода жінка, висока й широкотіла, рожевощока, з круглим білявим обличчям. М'яка розпливчастість свідчила про її нахил грубшати.
Спочатку Лариса співала. Вона стояла перед роялем. Ефектна жінка з обличчям, зробленим для концертової естради. На ній була чорна сукня за модою XVII століття, вузька перетята талія, широка спідниця, глибокий прямокутно вирізаний корсаж, що в рамці з білого мережива одкривав опуклі груди, і голова на високій шиї виростала, як квітка, над чорними пишними буфами рукавів.
Вона співала романси, співала гнучким і глибоким голосом, співала про любов. І я був сповнений дивного почуття, немов я перенесений був у зовсім інший світ, неподібний і найменше звичний. Усе, що відбувалося, діялося в цьому зміненому світі, де все було те саме і разом з тим інше. Її голос був люстром, що відображав цей відмінений світ.
Я сидів на обитому шовком стільці, спираючись на спинку, поглинений голосом Лариси, дивився на чіткий профіль молодого вченого, на високе вузьке його чоло з зачісаним назад на скронях волоссям і… ревнував. Так, я ревнував. Я зовсім нічого не знав про взаємини Лариси й цього фізика, але гадюче жало ревнощів висмоктувало мені серце.
Я думав про завтрішній свій від'їзд, про Ларису, що я її залишаю тут, і мій мозок бентежили отруйні уявлення й думки. Кожну мить я ладен був вибухнути в усій сліпоті роз'ятреної ненасиченої пристрасти. Я не був певен себе. Хто зна, на що я був здібний?!..
А голос Лариси згучав переможний, могутній, що не знав жадних меж для своєї деспотичної влади. Голос Лариси говорив про любов, і слова її пісень були звернені до всіх і до кожного. Я відчував заздрість, біль, утому й ненасичену жагу.
Я думав про все пережите за останні дні, про соняшний хаос, в який я поринув, про Ларису, про Чайковського, що його романси співала Лариса. Я думав про ту дивну й страшну подвоєність життя й творчости Чайковського, про трагічне його кохання, про цей фантастичний роман його з пані фон-Мекк, що тягся десятиліття й що його насправді не було.
Я задихався. Я знемагав. Я пірнав в провалля. Я був знищений. Але все це було лише ілюзія. Реальністю був маленький прямокутник брунатного картону, квиток на потяг, що лежав в кишені жилетки. Він стверджував, що завтра я від'їду.
Пізніше вечеряли. Пили. Господар, Ларисин чоловік, скаржився весь час на хвору свою печінку, але це не заважало йому пити більше за всіх нас. Вечеря була багато і зі смаком сервована. Лариса, схиливши на бік голову, сказала:
— На жаль, Ростиславе Михайловичу, я й сьогодні не спекла пиріжків!
— Що робити? — розвів я руками.