Він пішов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмірковувати й зважувати все, що він говорив і робив. Згадавши про останню, сказану ним фразу і усвідомивши її двозначний сенс, брутальну її образливість, він почервонів. Він і на думці не мав зробити комусь щось неприємне.
Він насумрився. Він сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.
Наступного дня, коли Корвин з'явився й висловив сподівання, що тепер вони, він гадає, зустрічатимуться всі разом частіше, Комаха категорично заявив, що він більше ніколи не піде.
— Не піду. Ні за що. І не просіть.
Дівчина й собі була не дуже задоволена зі свого нового знайомства. Вона сказала про Комаху, що він навдивовижу нудний і нецікавий і серед своїх знайомих вона може назвати з десяток і цікавіших, і приємніших, у кожнім разі, далеко вихованіших, що прощаючись після першого знайомства, не казатимуть нічого образливого.
Корвин був розчарований. Він з запалом боронив Комаху. Він доводив, що є «цікаві» й «цікаві» і що вона тим часом не відчула внутрішньої ориґінальної цікавости Серафікуса, що відрізняє останнього від банальної цікавости звичайних молодих людей.
Та Корвину, певне, не слід було знайомити Серафікуса й наречену. Після особистої їх зустрічі ніби розірвано якусь таємничу нитку, що досі зв'язувала всіх трьох, поки вони не знали один одного.
Крихка ілюзія цієї потрійної дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнішні обставини, що створили ситуацію, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тимчасом призвела до наслідків, що їх можна було передбачати заздалегідь.
Закоханість чи роман, як не умовне було б це слово щодо взаємин, які існували між Корвиним і Тетяною Беренс, тягнувся вже кілька років без жадних ознак якого-небудь дальшого розвитку.
Світла шатенка, висока на зріст, Тетяна Миколаївна Беренс не була гарна, але м'який і ніжний колір обличчя надавав їй відтінку принадної задушевности й ясної теплоти. Вона була донькою заслуженого ординарного професора, що не обмежувався своєю професорською діяльністю в університеті, але разом з тим обертався у фінансових і промислових колах Києва, був домовласником, членом Міської Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо засиділась у дівках. Старша за Корвина, спокійна й лагідна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, ставилася стримано й врівноважено. Він водив її на мистецькі виставки й камерні концерти, малював її портрет, читав їй Шопенгауера й Ніцше, дарував квіти, з захопленням розповідав про Комаху, обертаючи свої взаємини з нею в своєрідне філософське приятелювання й не вкладаючи в нього нічого змислового. Немов дружба з Танею Беренс і споглядання її спокою були потрібні йому тільки для естетичної завершености його артистичних захоплень.
Поезії Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського «Столп и утверждение истины», культ Софії Премудрости Божої, романтична уява про das ewige Weibliche були складовими елементами тодішнього мистецького світогляду Корвина, забарвленого в дещо містичний тон, як це взагалі було характеристично для настроїв і тенденцій тодішніх київський мистців та мистецтвознавців.
Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О.Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з'явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф.І.Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді, і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантинізму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріяли для своєї дисертації про іконографію Богоматері.
Корвин обертався в їх гуртку; він приятелював з Зуммером і Моргилевським, згодом заприязнив зі Шмідтом.
Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цілком до кінця освідомленого прагнення включити також і Комаху в ілюзорне коло того логічного культу des ewigen Weibliche, що в нього він намагався забарвити так само й свою закоханість до Тані Беренс.
Щождо останньої, то вона на свої взаємини з Корвиним дивилася зовсім інакше. Читання Шопенгауера й Ніцше, відвідування концертів, малювання з неї стилізованих портретів, даровані квіти, прогулянки вдвох по Царському саду й Маріїнському парку вона розглядала як потрібні передумови, як ступені до шлюбу, попередні етапи до створення сталого родинного життя. Мати дітей, чоловіка, хату — хіба не в цьому полягає правдиве покликання жінки? Все інше, в порівнянні з цим, відступало для неї на задній плян. В Корвині вона бачила прийдешнього батька своїх дітей, — річ, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.