Серафічний в своєму повсякденному житті, був Комаха не менш серафічний і в своїх мандрівках.
Якось влітку року 1925-ого чи 1926-ого Комаха не витримав спеки великого міста, духоти, нудьги, самоти й вирішив податись до невеличкого якогось провінційного міста, де тиша, спокій, дерева, садки, квіти, річка, де можна попоїсти холодцю з раками й таранею, вареників з вишнями, каші з маслом, звареної на свіжому повітрі, полежати в холодку, покупатись, а може й риби половити, тобто риби не ловити, а так просто посидіти з вудкою без гачка коло води.
— Ніщо, — запевняв Серафікус, — отак-о не заспокоює, як сидіти з вудкою, дивлячись незворушно в одну точку…
Хтось із знайомих на відповідні розпитування порадив Комасі:
— Їдьте до Кам'янця абож до Могилева. Чудесні невеличкі міста, де ви знайдете й багато зела, й річку, й спокій, і вареники з вишнями, і недорого. Навколо чудесні краєвиди, клімат майже південний. Коли б вам захотілось улаштуватися не в місті, а за містом, то ви могли б оселитися десь поблизу. В Кам'янці я вам раджу звернутися до Сіцинського, він усе й усіх знає, він вам і порадить, як і що: Петроградська 39. До нього просто й їдьте.
На запитання, а де ж таки краще, — чи в Кам'янці, чи в Могилеві, — приятель відповів:
— Це вже на який смак, а ви поїхали б і туди, й туди. До речі, в Кам'янці при педтехнікумі відбуваються учительські курси, і мені писали, що там нікого не запрошено викладати курс рефлексології. Оце було б і гаразд. Ви знаєте, я напишу. Ви знайдете, умовитесь. Я попереджу.
Про Могилів і Кам'янець у Комахи були досить абстрактні й невизначені, сказати б, безпредметні уявлення. Йому було зовсім байдуже, в яке саме місто їхати, і тому він довго не міг спинитись на будь-якій сталій думці. Він вагався. Ніщо не говорило за те, щоб віддати перевагу Кам'янцю, але й ніщо не казало проти Могилева. Він міг їхати до Могилева, але міг поїхати й до Кам'янця. Немає нічого гіршого від подібного становища, коли людина вирішила щось зробити абож кудись поїхати, але куди саме — їй абсолютно байдуже.
Треба було, щоб хто-небудь інший твердо сказав Комасі: їдьте до Кам'янця, без всякого «абож», і він рушив би. Без цього він довго вагався і, може, й зовсім не поїхав би, коли б не спека. Спека гнала Комаху геть із задушливої його кімнати.
Після довгих вагань Комаха вирішив був їхати до Могилева, але в останній момент він перерішив: він поїде до Кам'янця, бо там є людина, до якої він може звернутися, до того ж він прочитає курс лекцій з рефлексології на вчительських курсах. Здається, рішення їхати саме до Кам'янця було його останньою думкою, спинившись на якій, Комаха й пішов до міської станції купити собі квитка. Купивши квитка, Комаха поклав до портфеля книжки й конспект лекцій з рефлексології, взяв валізку, пальто й рушив.
Надходили жнива. В повітрі стояла біла мла від куряви й спеки. У вагоні під розпеченим залізним дахом не було чим дихати. Подорож оберталася на справжню муку. В прибиральні не було води, й не було чим помитись. Майже всю дорогу Комаха спав.
До Кам'янця приїхали надвечір. Спека спадала і від річки віяло свіжою прохолодою. Почувався південь: у такому теплому повітрі вистигає виноград. Комаха дивився на викривлені лінії цієї сухої, спаленої сонцем, зелено-брунатної місцевости, і його охоплювало почуття спокою й ясности, як прозорий і ясний був вечір. Він дихав легко й глибоко. Він почував себе безтурботним і радісним.
Комаха підійшов до візника.
— На Петроградську повезете?
Одкидаючи шкуратяну покришку з сидіння, бородатий з червоним обличчям у зморшках візник запросив:
— Сідайте!
— Скільки?
— Карбованець двадцять п'ять!
Комаха не уявляв собі, чи багато це, чи мало, чи далеко йому їхати, чи близько, але, щоб не порушити усталених звичаїв, на всякий випадок, як годиться, запропонував менше:
— Карбованець цілком досить!
— Сідайте!
Комаха сів. Візник підібрав віжки, махнув батогом, зацмокав, і парний великий фаетон, похитуючись, підстрибуючи, рушив, але, не від'їхавши й кілька кроків, зачепився колесом за інший фаетон. Візники зняли гучну лайку.
Вони лаялись довго й люто, з патосом, міняючи інтонації, захоплюючись. Ні той, ні той не хотіли злізти й розчепити колеса, аж поки міліціонер не підійшов до них і не наказав не заважати рухові. Тоді розминулися. Візник ляснув батогом і погнав коні.
За бетонною естакадою, проминувши залізничі склепи й мереживо численних колій, поїхали порожньою вуличкою вздовж якогось довгого сіро-жовтого кам'яного паркана. З лівого боку йшли зелено-брунатні горби, порослі сухим і шорстким бур'яном. У повітрі пахло курявою й півднем. Вечірні теплі присмерки, ясні й тихі, огортали незнайоме місто. На брукові лежав м'який шар куряви, чистої й спіпучо білої.