Проїхали хвилин двадцять, коли бородатий у картузі візник повернувся до Комахи й спитав:
— Дозвольте, товаришу-громадянине, я хочу вас щось спитати. Чи мені просто їхати, чи, може, ви хочете, щоб я звернув праворуч абож ліворуч?
Комаху здивувало запитання, й він розсміявся:
— Ото гаразд! Хіба ж я знаю? Я тут уперше, у вашому місті. Ви візник, то вам і належить знати, в який бік везти. Абож спитайте когось з тутешніх.
— В чім справа, хіба я не знаю, що я питаю? Я знаю, тільки ж ви сказали везти на Петроградську вулицю.
— Ну, так що ж?
— А то, що в нас такої Петроградської вулиці немає.
Комаха, не розуміючи, куди прямує ця розмова, цілком певний, що все, що єсть — єсть, не передбачаючи будь-яких непорозумінь, весело й бадьоро сказав:
— Ну, не Петроградська, то Ленінградська, чи може ще якось, як її тепер звуть.
Візник спинив коні й пересунув картуза з лоба на потилицю. Він, очевидячки, приготувався до довгої й докладної розмови.
— Повірте мені, товариш-громадянин, пробачте, що я вас так зву, отже, скільки я років візникую, мені ще ніхто не сказав везти себе на Петроградську вулицю.
Комаха розгубився. Він не розумів. Певність його похитано. Він спитав:
— Як же ж так? Мені треба будинок ч.39 на Петроградській вулиці?
— Ви не думайте на мене, що я вас хочу піддурити абощо, але в нас такої вулиці немає.
Комаха дістав гаманця, розшукав папірця, де була записана адреса, і показав папірця візникові:
— Отже, бачите, Петроградська вул., ч.39, Сіцинський. Тут його всі, певне, знають.
Візник знизав плечима й з філософічним спокоєм сказав:
— Що ж я можу знати?
Комаха ладен був обуритись. Він обвинувачував візника:
— Та ж ви мене з півгодини кудись везете? Везете? Ви ж узялись мене везти?
— Що таке з півгодини? Я можу везти й годину, й дві, й взагалі, скільки ви хочете! В чім справа? Я — візник! Я ж спитав вас, в який бік мені звернути — праворуч чи ліворуч! Який з мене був би візник, коли б я віз пасажирів не туди, куди вони схочуть?!
Комаха похмуро відповів:
— Паняйте!
— Прямо?
— Прямо!
Лагідний настрій Комахи порушено, і приємність мандрівки попсовано з самого початку. Очевидячки, вийшла якась плутанина: якесь безглуздя, якась нісенітниця. Але яка? Цього Комаха не розумів. Його охопило почуття безвихідности й безпорадности. Ото приїхав він до Кам'янця за певною адресою, маючи спинитися в певному місці, на певній вулиці, але виявляється, що такої вулиці тут немає.
Це ж значить?!.
Він спітнів. Йому здалось, немов він поринає в безодню.
Це ж значить, що він приїхав не до Кам'янця, а до якогось іншого міста. Але до якого?
Він напружував пам'ять, щоб згадати, куди він замовляв у Києві на міській станції квитка й до якого поїзду сідав. Даремно!.. Перед його уявою коливалося щось каламутне й невиразне. Він дуже добре пам'ятав, що він купив квитка ось до поїзду, їхав і оце приїхав, але все інше випало з його пам'яті. Ґрунт, твердий і сталий, вислизав з-під його ніг.
Було ясно: він потрапив не до Кам'янця. Як же тепер з'ясувати, де він тепер є? Спитати візника:
— Скажіть, будь ласка, як зветься місто, вулицею якого ми оце їдемо?
Що можуть подумати про нього? Хто він такий, що не знає, де він є? Розум підказував не робити нічого подібного. Це було б необережно й навіть небезпечно.
Комаха гірко зідхнув, охоплений почуттям безнадії. Життя було сповнене небезпеки, тривог і ускладнень.
Фаетон стрибав по нерівному бруку вулиці. Візник поганяв коні. Вони кудись їхали. Комаха мандрував у реально-неіснуючому.
Візник знов повернувся до Комахи. Він хотів реґляментувати свої обов'язки й забезпечити свої права. Везти він везтиме, куди йому скажуть, але годилось би обговорити й умовитись, уникаючи будь-яких прийдешніх непорозумінь. Фантастичні химери можуть лишатися химерами, але овес є овес, сіно сіном, вечеря вечерею, і саме гроші, які він має одержати від подорожнього, є, власне, тим, що зможе надати кожній химері ознак реальности.
Він попередив Комаху:
— За годину я беру два карбованці. Ви не повірите: сіно, овес. Овес знов подорожчав, останнє здеруть, їм що!
Побачивши, що пасажир не сперечається, додав:
— Я зайвого не кажу, але для вас, бо я ж бачу, що ви людина хороша, для вас я візьму за годину карбованця сімдесят п'ять.
Комаха не сперечався. Йому було байдуже. Він згодився.