Це були відписки, що ними він відгукувався на життя, потік якого проходив повз нього. Ними він завойовував право, за часів НЕПу, працювати в ІНО, займатися науковими студіями, друкуватись у часописах. Хребет його громадського існування складали корінці постанов і резолюцій, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки з написами: «Справа» й «Місцевком».
Він гадав, що рухається вперед, тим часом, рухалась епоха, а він лишався на тому ж таки місці.
Як і більшість його сучасників, він не розумів свого часу. Він був певен, що кожний наступний день є тільки автоматичним відтворенням попереднього. Так або інакше він, як і інші, вірив у Нечуя-Левицького, в старосвітських батюшок і матушок, в рибалку Крутя, в сталість плес, зарослих комишем. Протягом десятиліття він порався серед приміток з тим, щоб з їх комбінації складати книжки. Він не прагнув досягти від того яких-небудь наслідків.
Він вірив у самоту й працю. Він писав, сортував виписки. В цьому було щось автоматичне. Наука втратила свою вагу в системі світогляду. Наукові студії знаходили собі вияв у процесі розкладу цілого на окремі дрібні деталі.
Він нездібний був звільнитись од свого традиційно-примітивного існування й визволити себе від самого себе. Він не належав до числа панікерів, що, чекаючи вибуху війни, якою весь час лякали громадян Совєтського Союзу часописи, закуповували в крамницях пуди цукру й мішки солі, наливали балії й ванни гасом, сушили сухарі і потім викидали їх, вкритих цвіллю, геть, що в щілинах підлоги в коробочках з-під гуталіну ховали валюту й золоті п'ятірки.
Комасі треба було замість того, щоб самотнім в'язнем у самого себе, оточивши себе книжками, протягом десятиліть копирсатись у цитатах і з комбінації цитат складати докладні примітки, — треба було йому ще тоді, коли перший гарматний вибух з сичанням витяг лунку нитку глухого пострілу через місто над дахом будинків, взяти в руку ґвинтівку й багнетом, встромленим у груди, творити майбутнє.
Диференційованість суспільних функцій, фахова відокремленість, спеціялізація праці, конваєрна роздрібленість рухів, відокремленість автоматизованих жестів, розподіл роботи, доведений до останньої міри дрібности, ізольована пристосованість людини до одноманітних і безперервних рухів, — усе це перетворювало Серафікуса на ідеальну формулу цієї деталізованої диференційованости.
Робітник не робить авта. Не тче полотна, не виробляє плугів, не шиє чобіт абож убрання. Протягом дня той самий, десять разів повторений, одноманітний рух. Безперервний плин конваєрної стрічки і протягом дня десять тисяч разів повторений рух. Зосереджена замкненість руху, фах пришиваного ґудзика, вкрученого ґвинта.
Система конваєра одкидає будь-який контроль суб'єкта над тим, що і для чого вона робить, тобто в даному разі світ уявлень людини, що виконує певну працю. Новий напрям заперечує логіку почуттів. Робота сучасної людини — супрематична, безпредметна, як і картини сучасних майстрів.
Мистецтво Пікассо, Кандінського, Клее, Шаґала сприймається як непредметне, як ребус. Перед їх картинами виникає примітивно-безпосереднє питання: де річ і що тут річ? Новітнє мистецтво не має нічого спільного з об'єктивним явищем речі. З погляду так званої реалістичної традиції нове мистецтво є непредметне чи протипредметне.
Шанолюбство Бекліна як мистця, коли він писав свої мітологічні картини, своїх кентаврів, силенів та німф, було скероване на те, щоб надати своїм казковим вигаданим постатям біологічної правдоподібности. Беклін жив за часів Дарвіна й Дюбуа-Реймона.
У нового мистецтва — свідомо чи несвідомо — протилежне завдання: обернути свій об'єкт на щось біологічно-неправдоподібне. Нове мистецтво стало на зовсім іншу плятформу, як біологія. Світ вимирає. Природа обернулася на продукт фабричного виробництва.
Колишнє ремісниче товарове виробництво виходило з предметновидимого: робітник виробляв конкретну річ. Для нього існувало конкретно-речове. З нього був чоботар, кравець, тесляр, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Він міг сказати: «Цей костюм пошив я», «Цей будинок спорудив я». Для нього існувало «я» і «річ»: він, що робить, і річ, яку він робить. Майстер у своїх картинах відтворював речі, вклонявся перед річчю. Він пишався зі своєї любови до землі й природи, тварин і людей, частин року й їхніх плодів. Йому до вподоби були обличчя героїв, посмішки танцюристок, рельєфи медалей, профілі камей. Він виходив з нагої жіночої постаті, з архітектурної перспективи, зі світла, неба, дерев, квітів.