— Василю Хрисанфовичу! Вимагати? Ніхто ж од вас не вимагає! Вас просять! Вам пропонують! Справі випити в каварні чашку кави ви надаєте значення всесвітньої події, ніби вас профделеґатом вибирають абож на якихось зборах головувати примушують. Ви ж, кінець-кінцем, людина, а не чорт зна що!
Комаха хмуро мурмотів. Він спробував був піти геть, але Корвин став перед дверима й не пускав його. Коли б не Вер, Корвин давно кинув би цю прикру розмову, що тільки дратувала його. Та, перемагаючи почуття, він лагідно й спокійно повторив:
— Ми тільки просимо вас! Я прошу, Вер просить!
Комаха схопився:
— Яка Вер? Я жадної Вер не знаю!
— Вер! Вер Ельснер! Чудова незрівняна жінка. Вона вже давно, Серафікусе, хотіла з вами зазнайомитись, а після сьогоднішньої вашої доповіді особливо настоює.
Улесливий натяк, що його доповідь могла сподобатися вродливій жінці, не справив, однак, на Комаху жадного враження. Комаха лишався впертим і невблаганним. Він відповів:
— Я її не знаю.
— Що ж з того!.. Я вас познайомлю!
Розмова була досить таки довга, нудна і, головне, безплідна. Комаха явно нудився. Він одвернувся од Корвина і з жалем дивився на вихідні двері.
На відповідь він кинув Корвинові своє звичайне:
— Ні з ким я не хочу знайомитись. Я ні з ким і не знайомлюсь ніколи. Мені не треба цього.
Він ще раз зробив спробу пройти, але Корвин твердо стояв у дверях, заважаючи йому пройти. Комаха почав його благати:
— Пустіть, Корвине. Я ж таки справді не можу. Слово чести, не можу. Ви попросіть пробачення у вашої знайомої. Візьміть на увагу, що я ніколи не був у цій каварні.
— Ну, то будете! — Корвин не витримав і вибухнув обуренням: — Ну й марудна ж ви людина, Комахо, коли б ви тільки знали.
Комаха почув свою провину. Йому стало соромно й ніяково. Він був ладен зробити все, що просить у нього Корвин, але… Він зідхнув.
— Ви ж знаєте, Корвине, що я ніде не буваю, ані в театрі, ані в каварнях. Я не вмію. Я зовсім не певен, що з того вийде і чим це все може закінчитись… я…
Комаха ніби навмисне підшукував арґументи, що їхня химерність дорівнювалась би їх недоречності.
— Ви, Корвине, — говорив він, — візьміть на увагу — ну, що я робитиму в цій каварні? Коли б я захтів випити кави, я міг би напитися вдома. Мені завжди аж надто неприємно бувати на людях. На стільці я сиджу, ніби на голках. Мені ввесь час здається, що всі дивляться на мене. В каварні я боюсь поворухнутись, я не ворушусь, щоб не перекинути склянки або не розбити тарілочки, але кінчаю я, звичайно, тим, що розіб'ю щось, зачеплю, десь перекину стільця, комусь наступлю на ногу. Замість вийти з залі просто на вулицю, я потраплю на кухню. Хтонебудь із службовців, приховуючи посмішку, візьме мене під руку й проведе з залі до вихідних дверей, і, йдучи зі мною, питатиме мене, чи пам'ятаю я своє прізвище й свою адресу та чи уявляю собі, в який бік мені треба йти.
Комаха зідхнув.
— Познайомитися з жінкою?! — казав він далі. — Вам це легко сказати, вам це байдуже, а мені розмова з жінкою порушить рівновагу на три дні. Я не переношу розмовляти з жінками. Мені зовсім не легко зібрати всього себе у щось ціле, єдине. З великими труднощами я примудряюсь улаштувати з себе бодай хоч подібність на щось стале й тверде. Отже, я ретельно намагаюсь уникати всього того, що може мене вибити з колії.
— Ні, мені краще, — закінчив Комаха, — йти зараз додому. До того ж і не рано вже, мабуть, вже одинадцята година, а я в цей час лягаю спати.
Та Корвин настоював, і Комасі не лишалось нічого іншого, як згодитись.
На кожній плитці підлоги в каварні, куди його примушував іти Корвин, Комаха вже читав написа з Дантового пекла: Lacsiate ogni speranza — Згасіть вогні сподіванки, входячи!
В каварні було повно. За столиками сиділи дівчатка й жінки з підфарбованими карміном губами, та підведеними, ніби глибокозапалими, очима. Молоді люди з акуратними проділами в зігнутій позі скептичних Мефістофелів через соломинку тягли різні аперитиви. Од хаосу звуків ресторанної музики, од багатьох голосів, совання стільців, брязкоту склянок у залі стояв безперервний одноманітний жовтуватий гармидер.
На розмальованих стінах каварні кривлялись різнобарвні арлекіни, нудьгували білі П'єро і загадково журні в чорних масках кокетували льорнетом рожеві Кольомбіни. Гладкий султан у зеленому халаті сидів на темночервоному перському килимі, підібгавши під себе ноги. Маненьке арапча подавало йому золоте блюдо з перловим намистом, напівгола одаліска, витягнувши біля фонтану своє струнке тіло, не зводила очей з райдужної пави. Великі пишні віяла з блакитно-сірих струсевих пер на тлі гарячожовтого вечірнього неба здавались блакитними з невідомої країни птахами.