— Ваша дочка?
— Я нежонатий!
Вер вирішує:
— Ви були одружені? Ви розвелись!..
Комаха обурений з припущення, що в нього може бути дівчина, жінка, діти. Він відповідає, розглядаючи написа на ложечці: «Украдено в каварні».
— Я ж вам кажу, що я нежонатий. Я не розводився. Дівчина це Ірця. Я — сам!
— Як? За наших часів ви ще й досі нежонаті, не розводилися й не були одружені? Мені багато говорив про вас Корвин, але я не дуже покладалась на його слова. Я спочатку не зрозуміла, про яку дівчину ви говорите. Я чула про Ірцю. Ви її любите?
Ложечка, що її крутив у руках Комаха, раптом падає, дзвякає об столик, зривається і губиться десь на підлозі між стільцями. Комаха лізе під столик, мацає руками на підлозі і десь із пітьми знизу глухим голосом відповідає:
— А так, я її люблю!
Коли Комаха підводиться з підлоги і сконфужено кладе ложечку коло себе, Вер стріває його насмішкуватим запитанням:
— Таким чином, кохання до п'ятилітньої дівчинки?
З викликом вона дивиться на Комаху, оглядаючи
його від великих його пальців до м'якого білого волосся й масивного підборіддя, з явним бажанням примусити його почервоніти. Комаха почуває, що нога Вер знов торкається його ноги, і він знову одсувається од сусідки й ховає свої великі ноги під стілець. Він сидить, не підводячи голови. Він почуває на собі погляд Вер. І кінчики вух починають у нього палати.
— Ви дивна людина, докторе! Але чому, власне, ви досі не одружені? Що це — жонофобія?
Комаха розсердився. Розсердившись, відповів. Йому треба було розсердитись, щоб перемогти свою сором'язливість і зробитись рішучим. Він подивився в вічі Вер. Він змінив тон. Він зробився іншим. Він сказав:
— Чому? Ви питаєте, чому я не одружений, чому в мене немає жінки, що була б завжди й скрізь зі мною, щоб ділила зі мною моє я й була така, як ви?
Вер здригнулася й відповіла:
— Так!
— Ви бачите: я злиденний і ніщо! Що я можу віддати, коли в мене нема нічого?
Вер посміхнулась. Серафікус, що досі мовчав і соромився, тепер юродствував. Може, він знущався?..
— Що я можу дати жінці? Вроду? Добрість? Багатство? У мене нема нічого, окрім ілюзій нездійснених досягнень. Кому потрібні ці ілюзії? Одружитись чи покохати — це для чоловіка, як і для жінки, значить завагітніти, понести в собі іншого абож іншу, жити не тільки собою, але й іншим. Я ж надто слабкий, щоб витримати тягар себе самого. Я відчуваю часто, що це надто важка для мене ноша, і я надриваюсь. Понести ще іншого? Я не витримаю…
Вер оглянула масивні руки доктора, що розкришували на тарілці кекс, здивовані, наївні, за склом складних окулярів очі, зігнутий лоб. Прислухалась до його слів про ілюзії, й вії її затремтіли.
Серафікус казав далі:
— Крім того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловіки звикли, що вони беруть жінок, і жінки звикли, що їх беруть. Я надто поважаю себе, жінку й своє почуття, щоб зневажати жінок таким поводженням з ними!
— Ви не шанолюбні!
— Навпаки! Я не прагну бути чимсь — тим абож тим мистцем, музикою, Мохаммедом абож Ґете. Я хочу бути всім людством і тому задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тієї жінки абож тієї. Я хочу всіх. Чи не мушу я себе вважати втішеним, що я не маю жадної?
Вер повторила своє запитання:
— Чому ви не одружені?
Вер була вперта в своїх питаннях, як доля. Жінка — це доля.
— Я про це казав колись Корвинові — у мене єсть бажання зробитися старцем, злидарем. Якось, блукаючи околицями міста, я натрапив на одну хижку, малу, напівзруйновану, врослу в землю. Я мрію про таке для себе майбутнє: сидіти на вулиці, скинувши шапку, й на дощечці виписані всі мої титули: приват-доцент, доктор, список моїх наукових праць…
Корвин, що досі не втручався в розмову, не витримав:
— Киньте, докторе! Слово чести, коли ви таке говорите, це мене дратує! Я вам ніколи не дам ні гроша!
Серафікус розсміявся:
— Я загострюю, Корвине! Просто, я проти культу героїв, культу добірних. Я хочу бути добірним, але як усі.
— Та все таки, — настоювала Вер, — чому ви не одружені?
— Не можна бути святим і мати дружину!
— Ви святий? Це ж весело!
— Ви сумнівались?
— Я й думки не мала!
— Даремно! Ви ж назвали мене серафічним! Вам казали про мене. Хіба вам розповідали про мене інакше? Жорж Дюамель зробив спробу змалювати святого за наших часів. Йому не пощастило зробити це. Невже ж ви не вірите в мою серафічність?
Вер сперлась ліктями на стіл і підперла долонями підборіддя: темна квітка обличчя в рожево-жовтих пелюстках тонких і довгих пальців. Вона повторила:
— І все таки?