Так, так! Тільки не це! Не це! Ви не хочете зробити прикрости Вер. Ви все заховаєте в середині себе, замкнетесь у собі, — ви ж не хочете, щоб Вер була незадоволена з вас? Ви цього не хочете. Ви будете терплячіший від верблюда. Ви мовчки годуватиметеся з пустельних колючок. Ви слухняно, з покорою зробите так, як вам накаже зробити Вер.
Вер так звикла до вашої мовчазної слухняности, що навіть запитувала вас:
— Невже, докторе, ви ніколи не ревнуєте?
Сьогодні проводжає її додому Корвин. Додому?
Ви страждаєте від сумнівів, Серафікусе? Sursum corda! Серафікусе! Sursum corda! Вище серця! Excelsior! Бадьоріш! Мужности більше, Серафікусе! Киньте гадати будь-що, докторе! Ви ж не підете, Серафікусе, порожніми пустельними нічними вулицями, розміченими плянами ліхтарів, слідом за Вер і Корвиним, затримуючись на віддалі, стежачи за ними, за їхнім кроком повторюючи крок? Ви ж досить вихована людина, щоб не зробити цього, досить коректна, витримана й культурна?
Ви зідхаєте, Серафікусе: кохання для вас надто важкий тягар, який вам не піднести? Чи не тому ви так довго й уникали кохання, що не сподівались на свої сили?
Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш. А ви, Серафікусе, як кохаєте ви? Чи кохаєте ви себе, чи, може, в пориві піднесеного самозаперечення ви кохаєте Вер, тільки Вер, усе віддавши їй, для себе нічого не лишивши? Вас тішить думка, що ви кохаєте не себе, а Вер? Отже, пишаєтеся, Серафікусе, що в коханні ви плекаєте й пестите вибачливе почуття самовідданости?
Навчіться з покорою й вдячністю приймати нещедрі дарунки Вер: це дано вам, а це віддано іншим… Найгірше почуття в коханні це заздрість. Не кладіть ніколи на вагівницю даного вам і відданого іншим.
Другого дня, ласкаво зустрівши Комаху, Вер сказала:
— Ви знаєте, вчора ввечорі після концерту я ще довго працювала й багато встигла перекласти. Корвин був по дорозі якийсь нудний, і я жалкувала, що пішла з ним.
Ви щасливі, Серафікусе?!
Ви бачите, Серафікусе, ви зовсім даремно псували собі настрій вчора, як і третього дня, як і на тому тижні. У вас кепська вдача, неможливий характер. Як і завжди, так і в коханні ви поводитеся прикро й безглуздо. Не будете ж ви, Серафікусе, незадоволені з того, що, окрім вас, Вер хоче бачити ще й інших людей і розмовляти ще де з ким, окрім вас? Ваше незадоволення й ваші претенсії безглузді, визнайте це, Серафікусе! Тепер ви спокійні й щасливі?
Ні? Вас цікавить питання, коли Вер умовилась зустрітись з Корвиним?
Серафікус прощається з Вер і питає:
— Ми побачимося завтра?
— Ні, завтра мені ніколи! Коли ви не зайняті, то післязавтра.
Ви пішли, Серафікусе. А Вер, лишившись насамоті, візьме трубку, щоб подзвонити до Корвина:
— Ви дома, Корвине? Який у вас сьогодні настрій? Вчора ви були неможливий! Ви зараз вільні? Приходьте до мене. Абож ні, у вас нікого немає? Мені обридло сидіти в хаті, я піду до вас.
Утворивши такі взаємини з Комахою й Корвиним, поставивши себе між тим і тим, Вер несвідомо для себе задовольняла свою пристрасть до потворного, до «навпаки».
Ніщо не заважало їй віддатись, і саме через те не віддатись набуло для неї особливої вибагливої гостроти, що хвилювала її химерною ускладненістю ситуації. Вона бажала віддатись і не віддавалась. Приготування до пристрасти можуть заступити саму пристрасть, надто коли надавати пристрасті особливого значення.
Не можна жити в становищі перманентної гарячки, в постійній 39-ступеневій температурі, коли кохання агонізує. Комаха жив з цим повсякчасним почуттям кохання, що агонізує. Від постійного чекання він божеволів. Він, власне, не ревнував, але його стомлювало чекання моменту, коли Вер йому скаже:
— Кінець!..
Кохання пригнічувало Комаху. Він іноді скаржився:
— Коли б ви знали, Вер, як тяжко вас кохати.
— Коли вам тяжко, то йдіть.
Та попри все він знав, що не піде. Утворилося чарівне коло, з якого не було виходу: почуття тягару викликало бажання звільнитись, але досить було з'явитись у нього цій думці, як його охоплював жах перед уявою, що це може здійснитись: надто він кохає Вер, щоб у нього вистачило сил піти від неї.
Він часто говорив Вер, що для нього життя без неї — то пустеля, бож він її так любить, а з нею це так само безнадія, і саме тому, що він її надто любить. Він часто говорив це Вер, і ця розмова швидко обридала їй. Вона починала позіхати.