Од нього не можна було піти, навіть коли б ви хотіли зробити це, коли б, перепросивши, ви казали йому, що вам ніколи й ви поспішаєте. Він не звертав на ваші слова жадної уваги. Ви благали відпустити вас, він робив вигляд, що не чує, і тільки ще цупкіше тримав вас за рукав вашого пальта.
Він міг простояти й пробалакати з вами кілька годин, не зважаючи ні на що, на те, що ми заважали людям проходити, що нас лаяли, що нас штовхали, ніби все це відбувалося не на Невському, на розі Садової або Літейного, а десь поза часом і поза місцем, в умовності театралізованих, макетних площин.
Ви пропонували йому:
— Може, Степане Трохимовичу, ми одійшли б десь убік!
Але він відповідав:
— Та нічого!..
І ми продовжували стояти в гущавині людського потоку.
І хоч весь час говорив тільки він і ви мовчали, не наважуючись вставити бодай пару слів з свого боку, — щоправда, він все одно не слухав би вас, — він розмовляв з вами роздратованим тоном, нібито сварився з вами. Скидалося, що він спинив вас з єдиною метою наговорити вам прикростей або полаятись. О, в розмові він не був ані доброзичливий, ані привітний.
Розмову він обривав раптом, зовсім несподівано, на половині фрази, не скінчивши думки.
Він кидав співрозмовника, не попрощавшись і не простягнувши йому руки. Однак, уже одійшовши, він все ж таки повертався.
Він кликав:
— Пане добродію, почекайте-но, я хочу вам ще щось сказати!..
Він затримувався ще на одну мить. Він говорив співрозмовникові наприкінці те, з чого, властиво, він міг почати. Він закидав співрозмовникові, що той його затримав і відібрав від нього час, тоді як у нього є багато ще дуже важливих справ і він поспішає і взагалі йому ніколи і він не може марнувати свій час з кожним зустрічним на вулиці задля всяких дурниць.
І він ішов, не звертаючи ні на кого уваги, розштовхуючи перехожих, як на містечковому ярмаркові, заклавши ліву руку за спину, а праву з дрючком од сільських собак виставивши вперед.
Я лишився стояти, приголомшений і ображений, не розуміючи нічого. Я не міг дати собі ради, в чому я завинив перед ним, аджеж, властиво, я взагалі нічого не промовив до нього і не я, а він затримав мене на вулиці. Я лише вклонився йому з усією чемністю студента, виявленою професорові й видатному маляреві-майстру. Я був певен, що ми, не знати лише задля чого, розсварилися тепер навіки.
— Усякий зустрічний на вулиці… — повторював я фразу, що її кинув Линник на мою адресу.
Я вирішив більше ніколи з ним не вітатись при зустрічі або вклонятись йому якнайстриманіше, найбільш офіційно.
При ближчій зустрічі, такій же несподіваній і раптовій, як і попередня, помітивши заздалегідь Линника, я зробив все, щоб за всяку ціну якось зникнути. Я сподівався, що він мене не помітить. Я приклав усіх зусиль, щоб уникнути зустрічі, непомітно прослизнути, загубитись в юрбі, сховатись за спинами людей. Я підняв коміра й натиснув фуражку; я дивився вбік. Я квапливо перейшов на другий бік вулиці. Я тікав.
Даремно! Він уже побачив мене. Він уже стежив за мною. Він уже гнався, гукав, махав палицею.
Мушу признатися: того разу відбулася грізна, майже огидна сцена, при згадці про яку я ще й тепер відчуваю сором, ніяковість, конфуз.
Я прискорив кроки. Тоді почав бігти. Я біг усе швидше й швидше.
За мною почали гнатися, хтось ударив мене, хтось схопив мене за комір, за груди. Мене затримали. Я пручався. Мені почали вивертати руки. Я обурено протестував. Мене лаяли. Я стояв без фуражки, яку я десь загубив, тікаючи.
Довкола почала збиратися юрба, цікава до вуличних скандалів. Люди питали один одного:
— Що трапилося? Кого це піймали?
Людська фантазія не знає меж. Одні стверджували, що піймали кишенькового злодія, який на ходу зстрибнув з трамваю. Інші запевняли, що затримали банкового урядовця, який розтратив гроші і хотів утекти до Америки. Дехто докладно розповідав, що це розпутний син, який обікрав батьків, щоб пиячити по ресторанах і витрачати гроші на повій. Той, що тримав мене, знав усе якнайдокладніше. Він запевняв, що він бачив в моїх руках золотий годинник з ланцюжком.
В повітрі пахло самосудом. Якийсь цілком пристойно одягнений пан уже підніс руку, щоб кулаком з усього розмаху ударити мене в обличчя.
— Усі студенти, — сказав він, — революціонери! Бий студентів!..