Вона підвищує голос і з обуренням каже:
— Що, власне, від мене ви хочете?.. Чого вам, нарешті, треба?.. Ви вже вдруге звертаєтеся до мене. Прошу лишити мене в спокої.
Мені хотілося б пом'якшити її гнів, і я відповідаю досить наївно:
— Нічого, слово чести, нічого! Лише одне слово: так абож ні! Оце й усе!
Я намагаюсь пояснити:
— Коли ви переходили через трамвайну колію, я дивився на вас, і мені на згадку прийшов ляйтмотив з симфонії Шиманівського.
Я відчуваю, що те, що я кажу, звучить ще безглуздіше, ніж все попереднє. Але вона легко червоніє, її охоплює вагання. Вона не зовсім певна того, як їй слід поставитися до всієї ситуації.
І в цей вирішальний момент я несподівано для себе згадую присвятний напис, видрукований на клявірі симфонії, і я називаю ім'я:
— Ларисо Павлівно!..
Хмара затягла з заходу й півночі небо, над околицями міста звисла тінь, і в сутінках хмари спалахують одна по одній глухі беззгучні блискавки, але з полудня й сходу ще сяє сонце. Листя кленів дрібно тріпочуть в поривах вітру. Вихор, зірвавшись, несе собою степову куряву, прибережний пісок, листя й квіти акацій і цілі хвилі пахощів. Він рве на жінці одяг, висмикує у неї з-під гребеня пасма волосся, і, якщо вона щось і каже до мене, то я не чую нічого.
Вона стає спиною до вітру, згинає голову й, притримуючи рукою волосся, кричить до мене:
— 3 вашого боку це зовсім недотепно, знаючи, хто я, підходити до мене й замість того, щоб назвати себе, так по-школярськи дражнити мене!
Я палко заперечую:
— Запевняю вас, що я ніколи не дозволив би собі такої пласкої гри. Я зовсім не знаю, хто ви.
Вихор пронісся, вона зводить голову, в її очах цілковита розгубленість. Вона не розуміє нічого. Нерішуче вона хоче спростовувати:
— Алеж…
Тоді вона стискує брови.
— Так що, зрештою, вам треба од мене?
— Мені хотілося б довідатися…
— Про що?
— Я казав: чи ви та жінка, якій присвячено Другу симфонію Шиманівського?..
Вона спалахує:
— Ви репортер?.. Вам хтось щонебудь казав?
— Найменше! Ні перше, ні друге! Я уже згадував: усе це прийшло до мене так само несподівано й зрозуміло, як і для вас.
Вона замислюється й висловлює здогад:
— Певно, ви особисто знайомі з композитором?
Вона називає його на ім'я та по батькові:
— Він казав вам про мене? Ви од нього?
— О, ні! Я знаю його речі, високо ціню його творчий геній, з мене один з найщиріших прихильників його обдаровання, але я досі не мав нагоди й приємности зазнайомитись з ним особисто.
Вітер хилить верхівки дерев, обсипає панчохи піском, рве волосся на голові. Вона стає боком до вітру й згинає голову. Тепер вона дивиться на мене знизу й скоса.
— Звідкіля ви знаєте мене?
— Нізвідкіля! Я ж казав вам: я вас не знаю!
Вона по-дитячому безпомічно розводить руками:
— Як же це так?
Вона почуває себе розгубленою і тоді з щирою безпосередністю питає:
— Ви не тутешній?
— Ні, не тутешній. Я щойно вчора приїхав з Харкова!
Навряд чи їй самій ясно, чому вона звернулася до мене з цим запитанням, але, поза сумнівом, їй починає подобатись химерність нашої розмови. Поволі вона втягається в гру.
Ми дійшли до перехрестя, де алейку з кленами, що йде вздовж схилу гори, пересікає вулиця, що сходить згори, прокладена між двома порожніми, порослими бур'яном пустошами.
Я прохаю дозволу, якщо вона не заперечуватиме, пройти з нею далі.
— Прошу, тут недалеко!
І вона показує рукою на групу кам'яниць, розташованих на горі.
Ми повертаємо ліворуч вгору, і я прикриваю її своєю поставою од поривів вітру.
Я користаюсь з нагоди внести ясність в те, що сталося. Мені далеко не все зрозуміле в ході подій. Певне, намагаючись пояснити, я плутатимусь і заплутаюсь, і неясне не стане від того ясніше, але кажу те, що кажу. Не без докторальности я починаю аналізувати подробиці.
— Дозвольте, — кажу я, звертаючись до неї, — якщо це не здається вам обридливим абож нудним, почати з того моменту, коли ми з вами так несподівано для нас обох зустрілися на порозі притвору в «Варязькій церкві». Ви виходили, я хотів увійти. Тоді в мене з'явилося раптове враження, немов би я вас добре знаю!
Я зідхаю.
— Знаю, — ось слово, яке ми так часто повторюємо і яке однак має багатобарвний і дуже часто суперечливий зміст. — Я знав вас і одночасно не знав. Справа йшла про те, як я вас знаю. Свідомість підказує нам не завжди прямі й правдиві тлумачення наших вражень того, що ми сприйняли. Ми з вами зіткнулися ненароком, перше враження од вас сказало мені, що я вас знаю, але свідомість підказала першу-ліпшу відповідь, відповідь довільну й поверхову: «Ти, мовляв, знаєш її тому, що це твоя добра приятелька!» Це була помилка. Цілком хибна відповідь з боку свідомости. Мені довелося зніяковіти й просити в вас пробачення. Найгарніша медуза, яку море викидає на берег, обертається в купу огидних драглів.