— Це вас дратує?
З раптовим поривом пристрасти він стиснув руку Вер.
— Дратує? Я хочу вас, Вер!
На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.
Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і мармуром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудреницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спиненим одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.
Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Вер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала:
— Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надії! Мені здається, що я кохаю вас у ті, на жаль, рідкі години, коли ви нічого не кажете про своє кохання. Я певна, що коли ви кинете говорити будь-що про своє кохання, мені захочеться покохати вас. Сподівайтесь. Усе залежатиме од вас.
Корвин не помітив іронії в словах Вер. Він надто зрадів, щоб вловити іронічний відтінок обіцянки. Він перепитує:
— Справді?
— А так! І саме тоді, коли ви мене не кохатимете!
Похитуючись, він підвівся. Він похитнувся, ніби п'яний, і взявся за спинку стільця. Він уп'явся пальцями в спинку і сказав:
— Ви дратуєте мене, Вер! Що вам за втіха з того?
— Ви незадоволені? Це ви тільки вередуєте! Я ж казала: сподівайтесь! Чекайте на вашу чергу!
— Ви знущаєтесь!
Він вийняв цигарку й почав був її запалювати, але руки його тремтіли, і цигарка стрибала в пальцях. Він відповів похмуро:
— Я не звик стояти в чергах!
— Звикайте!
Цигарка здавалась надто гіркою. Корвин зім'яв її й кинув на тарілочку. З насмішкою, в якій позначився біль, він запитав:
— Чи не мушу я поступитися своєю чергою Комасі? Він повинен бути вам до вподоби: він нічого не сказав вам про своє кохання, навіть коли б і закохався!
— Чудесно! Мені дуже до вподоби люди, що не кажуть жінкам про своє кохання. Я сама волію казати про кохання людині, яку я кохаю.
Вона потягла Корвина за візитку.
— Сідайте, Корвине. Сідайте, все буде гаразд. Будьте терплячі.
Корвин слухняно сів.
— Я сів, Вер! Але скажіть, Вер, чому ви так уперто відмовляєте мені і навіщо вам цей Серафікус із тілом гіганта й бажанням карлика?
— Чому ні?
— Чого варте кохання, що кінчається нічим? Чи не значить це для жінки зневажати саму себе?
— Уявіть собі, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага це приправа для гордощів, щось ніби гірчиця для біфстексу.
Корвин знизує плечима.
— Не знаю! Я не поділяю вашої думки!
— У вас, Корвине, самовпевненість 17-літнього хлопчика, що його хвилює кожна спідниця й кожна жіноча нога. Це ж найпринадніше спинити увагу на пасивній людині, хотіти її, збуджувати й не задовольнятись. Єнські романтики були люди рафінованого смаку, вони проповідували кохання, як Sehnsucht: прагнути — не досягати. Кохання, майте на увазі, повинно збуджувати, а не задовольняти.
— Ви химерні, Вер!
Даючи жакетку, Корвин шепоче:
— Вер! Я хочу вас! Поїдьмо до мене, до вас, в готель?
Кохання — таке ж надбання людства, як і комедії Карло Ґоцці, як і сонет Поля Валері, етюд Стравінського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що її бажають, вона не почувала себе ані ображеною, ані незадоволеною. Кохання — коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.
Вона хвилинку повагалась, але тоді простягнула Корвинові долоню для поцілунку й сказала:
— Ні!
Зневажений порив виснажив Корвина. Він раптом почув себе втомленим до знемоги. Він позіхає. Він згадує, що не спав минулої ночі. Він хотів би зараз одного: заснути.
Склянка з водою, порошок хлорал-гідрату й ліжко…
Наступного дня вранці Вер вийшла з дому, щоб однести виправлені коректи до видавництва.
Асфальт од недавнього дощу блищав, як лакований: чорне люстро, в якому відбивалися будинки й дерева. Важкі темносині хмари сунулися з північного заходу на схід. У повітрі було холодно, і поривчастий ранковий вітер здавався різким і небажаним.
Комаху, його масивну постать, його приплющеного капелюха й великі кальоші Вер побачила здалека. Він незграбно, по-дитячому кумедно човгав ногами. Він закинув голову й дивився вгору, на небо, на хмари. Він ішов назустріч хмарам і вітрові.
Ішов він не серединою тротуару, а коло будинків. Ішов він не просто, а тикаючися, зиґзаґами, ніби плутав, ніби блукав. Через кожен крок він упирався в будинок, а потім, зробивши кілька кроків уперед і вбік, знов опинявся перед будинком. Будинки, паркани, палісадники, стіни, дерева, тумби, ліхтарі вперто перешкоджали йому йти, хоч він і намагався йти боком, щоб їх не зачепити.
Він іноді прискорював кроки, іноді йшов поволі, майже спинявся. Він спинився коло вікна брудної бакалійної крамнички і уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вікні, крам, притрушений курявою, й давні плякати, засиджені мухами торішнього літа. Ковінькою, що була в нього в руках, він навіщось постукав по стовбуру дерева. Він покликав собаченя, яке бігло, і кинув йому шматок хліба. Воно понюхало полу колишньої демісезонки й в ознаку приязні замахало хвостом.
Комаха йшов, розмахуючи руками й ковінькою. Він мандрував в уявленій країні необов'язкових вражень, а ковінька в його руках була, як паличка дириґента, що для нього будинки, дерева, хмари опрозорювалися в музичні звучання, були енгармонійними тонами ще незібраної й невпорядкованої оркестри.
Так ходять п'яні, божевільні, музики, люди, що звикли до повної самоти. На вулицях так само, як і в мріях своїх самотніх відокремлених кімнат.
Він, мабуть, пройшов би повз Вер і не помітив її, коли б вона не гукнула:
— Докторе!
Вона стояла в двох кроках від Комахи й вітала його рожевою ласкавою посмішкою.
— Милий докторе, як я рада цій несподіваній зустрічі!
Але фраза лишилась нескінченою. Порив вітру розірвав її, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, підхопивши кінець, загубити уламки слів у холодній мряці вересневого ранку.
Комаха, почувши своє ім'я, спинився. Він не пізнав був жінки, що його вітала. Тоді згадав учорашній вечір, каварню, Корвина, ложечку, що з дзвоном упала на підлогу, цю жінку й розмову з нею. Згадав, раптом повернувся й швидко перейшов на другий бік вулиці. Він пішов швидкими кроками, озираючись, ніби боявся, що його наздоженуть, спинять, і тоді трапиться щось несподіване й катастрофічне.
Вер розгубилася. Що значила ця раптова втеча? Чого він злякався? Вона ладна була образитись і розсердитись. Але, замість розсердитись, вона розсміялась. Те, що здавалось спочатку чудним, а тоді нечемним, тепер одкрило перед нею всю наївну несерйозність цієї несподіваної сцени: дорослий чоловік перелякано тікав од молодої жінки. Химерний випадок, безглуздий і ґротескний!.. Такі речі, можливо, іноді трапляються з нами в житті, але в їх можливість примушує вірити тільки їх подібність на витівку.
Вер цінила несподівані випадки, рідкі речі й людей, що вміють зробити свої слова й вчинки не подібними ні на що. Знайомство, що почалося так химерно з утечі, заслуговувало на особливу увагу. Вер не любила недовершених епізодів і незакінчених подій. Що почалось, повинно скінчитись. Наливши склянку, треба пити вино до дна.
Вер нарікала б на себе, коли б знайомство з доктором Серафікусом, раптом обірвавшися, скінчилось би нічим. Вона належала до тих щасливих натур, для яких не існує перешкод, що їх становить часовий відтинок між першим знайомством і вчинком, почуттям, визнанням. Перша зустріч підказала їй усе дальше. Правда, це трапляється частіше, ніж здається на перший погляд. Далеко рідше трапляється протилежне. Звичайно саме перша зустріч і накреслює обриси, що в них оформлюються згодом усі майбутні слова, зустрічі, радощі, непорозуміння, турботи, втома й розходження.
Втеча Комахи визначила його долю. Йому не слід було тікати, якщо він хотів уникнути своєї долі. Спроба втекти була з його боку необережним вчинком. Двох-трьох банальних слів, люб'язних фраз, нікчемних запитань було б досить, щоб Вер не захотіла більше його бачити ніколи.