Линник їв, кваплячись, пожадливо й багато. Він набивав рота великими шматками, спішив ковтати, давився їжею. Він сидів, низько схилившись над тарілкою. Забувши про все на світі, відсутній до всього, що діялося навколо, він поринув в їжу. Його руду борідку, залляту пивом, засмічували крихти їжі. Скрученими пальцями, не одриваючись од їжі, накладеної на розмальовану взорами тарілку, він, не дивлячись, помацки шукав на столі склянку з горілкою або кухоль пива.
Було видко, що він дуже зголоднів і охляв. Хто зна, скільки часу минуло з тих пір, як він їв востаннє! Може, він уже кілька днів не виходив з дому, замкнувшись в майстерні, в похмурому настрої істеричної одчайдушности, самозаперечливо відданий праці. Так їдять босяки в притонах портових міст, коли нарешті дорвуться до їжі.
Попереднє голодування він компенсував ненажерливістю. Сьогодні вночі він надолужував те, чого не доїв вчора й не доїсть завтра. Здригалась борідка. Тремтіли пальці, вчепившись в костяну колодку виделки, безпорадно й розгублено він метушився на своєму стільці.
Я дивився на нього з подивом і жахом. Я уявляв собі безпорадність його самоти, і в мені прокинулось почуття одчаю. Я наочно сприймав нелюбий хаос невлаштованого його життя.
Ми вийшли. Усе так само нерухомо й беззгучно линуло сутінкове світло ночі. Довколишня тиша зраджувала, що все ще тривала ніч. Линник сп'янів од випитої горілки й похитувався. Ми не пройшли й кількох кроків, як йому зробилося погано. Блідий і знеможений, схиливши голову, Линник стояв, спираючись рукою об стінку будинка. Він широко роззявлював рота й тяжко хрипів.
Поліціянт, який стояв на розі Морської, підійшов до нас. Він з докором подивився на нас і повчально зауважив, що панам так не годиться робити. Тоді почав вимагати, щоб ми йшли на протверезіння до поліційної дільниці. Я заявив, що ми не підемо. Він настоював, посилаючись на «порядок». Я вилаявся. Він узявся за свищик, щоб засюрчати.
Роздратований, я сказав, що Линник «його превосходительство», і рішучим тоном наказу на «ти» сказав:
— Поклич візника!
Це справило на нього враження. Це був тон, до якого він звик, тон, яким з ним говорили всі «вищі», що для нього були богами, і яким він розмовляв з усіми «нижчими», що для них він був абсолютним втіленням абсолютної влади.
Він покликав візника. З допомогою поліціянта й візника ми всадили знепритомнілого Линника на візка. Ми рушили. Я підтримував Линника, який сповзав з сидіння вниз. Ноги в подертих зношених чоботях безпомічно стирчали й тіліпалися за бортом прольотки.
Поліціянт за звичкою виструнчився й взяв «під козирьок». Він уперше в своєму житті бачив «його превосходительство», що носить елеґантний ціліндер і чоботи, подібні на босяцькі шкарбани, і, замість сусіднього на Мойці «Ведмедя», воліє напитися п'яним в трактирі для візників.
Щоб закінчити опис Линника, мушу додати, що він одягався цілком випадково, як трапиться. Він не зважав на свою зовнішність і найменше. Він міг носити однаково: старий ширококрилий капелюх, сільський, дядьківський бриль, англійський, найкращої марки циліндер, найдорожчі, наймодернішого фасону черевики, куплені під час закордонної подорожі денебудь в Парижі, Стокгольмі або Царгороді, абож звичайні змазані чоботи, що він їх купив десь на ярмарку в Златополі або Конотопі. Усе залежало виключно від нагоди. Ярмаркові чоботи могли сполучуватися з циліндром, ляковані черевики з обдертими штанцями. Обставини його трагічного, подібного на катастрофу кінця загальнознані, щоб я мав потребу спинятися тут на них докладніше. Про них багато писали свого часу в газетах. Про них завжди згадується в його життєписах, в монографіях, присвячених його творчості.
Як і Микола Сапунов, Линник потонув у Фінській затоці. Потонув чи втопився? Це лишається й досі загадкою. Тут можливі різні припущення, й не можна, однак, нічого сказати певного.
Влітку 1911 року він якось поїхав з Петербурґу до Куоккала. Одвідав Іллю Рєпіна в його «Пенатах». Побував у Леоніда Андрєєва, в якого обідав і з яким пив. Тоді зайшов до Корнія Чуковського і полаявся з ним. Після того його бачили на двірці, він був сам, мав насумрений і зосереджений вигляд, сидів за столом в буфеті й пив.
Ввечорі, замість повернутись до Петербурґу, пішов до моря, взяв рибальського човна й виплив на простір.
Чорний профіль човна, подібного на труну, чітко викреслювався на червоножовтій поверхні плаского моря. Він веслував, ритмічно нахиляючись, підіймаючи й занурюючи весла в розплавлену рідину золота. Нерухоме сонце стояло на обрії. Небо сяяло тією ж барвою, що й море: безконтурний суцільний потік золотого світла, але немов крізь якийсь блідий серпанок, вуалеву фіранку, що послаблювала всі тони.
Линник склав весла. Він підвівся. Він випростався. Він розкрив руки. З берега це була як дрібна риса чорного хреста.
І тоді… Хто зна, тут можливі зовсім відмінні припущення. Можливо, похитнувся човен. Можливо, він, випроставшись, посковзнувся на вогкому днищі човна й, упавши, не втримався.
Жадного крику, жадного благання про порятунок не донеслося до берега. Чи, може, все відбулося надто далеко, щоб щось почути?..
Проминула якась невловлювана мить. Швидким поквапливим кроком нечутно пройшла Доля. Чорна постать людини, що випросталась над човном, несподівано зникла в червоному полум'ї моря. На поверхні гойдався чорний важкий човен. По дзеркальному склу води неквапливо розходилися кола. Коло за колом.
Линникового трупа не знайшли. Певно підводна течія винесла його тіло десь далеко в глибини Балтійського моря.
Загинув майстер, лишилася творчість. В історії українського мистецтва Линник займає своє й видатне місце. Його ім'я звичайно згадують поруч з іменням Нарбута. У цьому є безперечна рація, але тільки з того погляду, що обидва ці Майстри, так неподібні в істоті своїй один на одного, однаково перемогли як в собі особисто, так і в своїй творчості народницькі традиції пейзажного етнографізму, спертого на почуття, на сантиментально чуле ставлення до українського народу й природи.
Сантиментальність?.. Чулість?.. Що спільного було в Линника з сантиментальністю або чулістю?
Линник говорив про мистецтво, за Енґром:
— Малювати це міркувати!
Мистецтво повинно стати доктриною. Або, висловлюючись дещо точніше: складовою частиною доктрини.
Мистецтво Линника не було почуттєве, воно було протипочуттєве. Чи не треба було б про нього сказати, що воно було розсудливе?!..
Він не малював вишневих садочків.
Він не намалював жадного заходу сонця, жадної хати з мальвами, жадної дівчини з парубком коло перелазу, дівчат, що гадають під Водохрищі, гарбузів або помідор на базарі.
Вони малювали ранки й вечори, соняшні й дощові дні, зиму, весну, осінь і літо, місячне сяйво, вступ Хмельницького до Києва, бузок у садку, стіжки сіна, тонкий місяць, що крижинкою звис в небі над околицями села, важкі хмари, що тягли по землі водяні подоли дощу, стежки, протоптані серед піль, майдани в Глухові, церкви в Чернігові.
Він не малював ні квітів, ані ранків, ні зим, ані весен. Золота осінь не дихала з його полотен, цитриновою барвою дерев і обережним теплом сонця.
Він не прагнув нікого зворушувати. Він знущався з мистецтва, яке зворушує. Страждав, кипів, обурювався, бешкетував.
Зустрітися з Линником на якій-небудь мистецькій виставці значило нарватись на публічний, свідомо ним організований скандал.
Якось я потрапив прийти на виставку «Союзу пейзажистів» саме тоді, коли по залях з виглядом хворого й ницого одчаю блукав Линник. Він зрадів, побачивши мене, якщо тільки можна назвати радістю той вибух мстивої люті, якою він зустрів мене.
— Га, — сказав він, — звертаючись до мене, — і ви прийшли подивитись на цю купу дерма?. Та ви, певне, ще ніколи не бачили отакої гидоти, як ця…
І він потягнув мене до картини, яка його збентежила найбільше з усіх: