— Треба відчинити вікна! — сказала вона і, притягнувши мою голову, поцілувала мене. Тоді підвелась і пішла.
Вона пішла. Я думав про той гіркий, полинний присмак, що я його відчув в її поцілунку. Чи це мені лише здалося і в її поцілунку не було нічого, окрім ненасиченої пожадливости бажання, що як і музика, не має ні кінця, ані початку?
Вона одчинила вікна й двері на балькон. Крізь одчинені двері й вікна в кімнату широким потоком лилося соняшне світло. В блакитній каламуті соняшних променів пливли й крутилися пилинки.
Перед люстром, що висіло над піяніном, я перев'язав краватку. Люстро відбивало моє обличчя, сутулу спину гіпсового Бетговена і в безодні скла червону пляму тюльпану на білому тлі стола.
Я стояв. Я бачив перед собою клявіятуру піяніна, — білий клявішний шлях, перерваний чорним поруччям. Шлях не вів нікуди, абож він вів лише в ту умовну реальність, що її творить мистецтво, надаючи більшої вірогідности нашому повсякденному існуванню.
Лариса прийшла в новому вбранні. На ній була вечірня концертова сукня з довгим шляйфом. Вона вхопила мій здивований погляд: що повинно було означати це переодягання? — і відповіла:
— Я співатиму.
І додала:
— Для вас!
І тоді пояснила щодо вбрання:
— Це як уніформа!.. Кожна поводиться так або інакше в залежності від того, яке на ній убрання! Я маю примху, я волію співати лише в концертовому вбранні. Малим дітям і співачкам дозволено бути примхливими.
Вона запропонувала перейти до сусідньої кімнати, де стояв рояль!
— Там, — сказала вона, — кращий резонанс!
Вона стала коло роялю і сперлась долонями на кришку клявіятури. Біляве золото її волосся чітко контрастувало з чорним убранням. Я був єдиний слухач на цьому дивному концерті, з додатком хіба горобців, які цвірінькали й метушились на бальконному майданчику, раз-у-раз недовірливо зазираючи у залю.
У неї був міцний і добре поставлений голос, м'який голос камерної співачки, сповнений інтимного ліризму. Найвищої чистоти й стриманости.
Пісня приходила за піснею в довільному й непримушеному виборі. Вона співала дуже просто, але в простоті її співу відчувалась сувора й вибаглива школа. Усе зайве було відкинене. Вона вкладала в пісню почуття, але це почуття ніколи не переходило в чулість. Це був найкращий зразок пісенного «ампіру».
Дзвінок увірвав пісню.
— Чоловік! — гукнула Лариса.
Вона оглянула мене з низу до гори. Було видко, вона уникала навмисних родинних ускладнень. Упевнилась, що зі мною все гаразд, і, підтримуючи рукою шляйф, побігла до передпокою, по дорозі в сусідній кімнаті поправивши на канапі зм'яті й розкидані подушки…
До кімнати увійшов вахлуватий чоловік років за 50, з розкуйовдженою борідкою, з набряклими мішками під маленькими червонавими очима. Був він огрядний, але досить рухливий і жвавий, борідка, яку він носив, мішки під очима, черевце, чорний люстриновий піджачок, застьобнутий на один ґудзик і не застьобнутий на другий, надавали йому вигляду типового професора ще з передреволюційних часів.
Я підвівся й чекав.
Лариса, що йшла за ним, познайомила нас.
— Мій чоловік!..
Сміючись, вона додала:
— Чоловік в житті одруженої жінки є суто формальна категорія. Він є юридична фікція, необхідне зло. Без нього заміжня жінка не могла б вважатись заміжньою!
— Ларисо, ти кажеш жахливі речі! — з жартівливим докором зауважує чоловік у відповідь на ескападу своєї дружини.
— Але що я можу?.. — каже вона: — я лише констатую факти.
І вона продовжує ритуал репрезентування.
— Це мій добрий знайомий!.. — показує вона на мене.
Вона каже й спиняється. Вона не може назвати ні мого ймення, ані мого прізвища. Вона знає про мене лише те, що я не тутешній і що вчора приїхав сюди з Харкова…
— З Харкова! — додає вона, щоб закінчити фразу й заповнити бодай якось прикру порожнечу.
Очима, що сміялися, вона, стоячи за чоловіком, дивилася на мене. Вона потребувала підтримки.
Я поспішив їй на порятунок. Я назвав своє ім'я, свої посади, своє звання, для чого, в якій справі я сюди приїхав. Я сказав навіть, що ми зустрілись у «Варязькій церкві» з нагоди Наради і що —
— Я глибокий і давній поклонник музичних талантів Лариси Павлівни!
Я вклонився в її бік, і ми з чоловіком потиснули один одному руки.
Що я міг знайти кращого в своєму репертуарі за цієї ситуації?.. З нічого я творив міт! Але мені пощастило: виявилося, що професорові добре знайоме не тільки моє ім'я, але й мої наукові праці.
— Ви той самий? — спитав він.
Я розсміявся і відповів в тон:
— Авжеж, — ствердив я, — той самий.
— Ну, то я вас знаю!.. Хоч я з фаху, власне, геолог, — сказав він, — але під час своїх численних розвідкових подорожей з геологічними експедиціями по Україні, на Кавказ, Алтай, Памір я ніколи не іґнорував, щоб не звернути уваги на тубільні пам'ятки архітектури. В моїй колекції світлин ви, певне, знайдете чимало цікавого для себе. Чи ви, — питає він мене, — були, приміром, в Афганістані?
Я спішу заявити, що —
— На жаль, мені туди не пощастило добитися.
— Ну, а я був! Ви побачите! — Він виніс з кабінету теку з світлинами й кілька моїх праць.
— У мене, — сказав він, — є, як бачите, ваш «Каталог бароккових пам'яток на Україні 17-18 ст.», але, на жаль, мені бракує того, що мене найбільше цікавить: французької публікації вашого звіту про подорож до Вірменії. Мені дуже хотілося б порівняти ваші світлини з моїми і знайти у вас коментарі до тих пам'яток, що я їх бачив на власні очі. Я маю тільки вирізки з газет про вашу доповідь!..
Я запевнив його, що, повернувшись до Харкова, я негайно надішлю йому примірник моїх студій.
— Наклад моєї праці уже давно вичерпаний, але для вас у мене знайдеться ще якийсь екземпляр.
— Дуже прошу, я буду вам дуже вдячний! Я, — сказав він і глянув на мене своїми вузенькими червоними очима: в його темнобрунатному обличчі було щось калмицьке, — ціню мистецтво! У мене чимала мистецька збірка, і, якщо до неї включити ще також і мою дружину-співачку, то мою збірку годилося б визнати за вельми коштовну і з смаком дібрану. Це вже, — зауважив він, — комплімент на власну мою адресу!
Ми сміємося з цього жарту і ще деякий час розмовляємо, тоді я дивлюсь на годинник.
Я приголомшений:
— Невжеж, — перепитую, — вже п'ята?!..
— А так, — стверджує професор.
Я схоплююсь з місця. Я підходжу до господині й цілую їй руку:
— Я зовсім втратив, — кажу я, — сьогодні почуття часу. Сьогодні вранці я прокинувся ні світ, ні зоря. На збори я прийшов надто рано і саме тому спізнився. Тут я засидівся до безмежности.
Але Лариса не хоче відпускати мене.
— Ви лишаєтесь у нас обідати, і по обіді ми маємо ще в своєму розпорядженні вечір. Що ви робите ввечорі?.. — питає вона мене.
Я кажу, що ввечорі я не роблю нічого і цілком до її послуг, але лишитися обідати я аж ніяк не годен.
Господар енергійно підтримує пропозицію своєї дружини, щоб я лишався в них обідати, але я од обіду відмовляюсь категорично.
Лариса йде на поступки.
— Ну, то гаразд, — каже вона, — на цей раз хай буде по-вашому. Йдіть собі з миром, якщо вам на тому так залежить, але свій вечір, хочете ви того чи не хочете, ви віддасте мені!
— Я щасливий зробити це!
— Домовилися! — підсумовує Лариса і, сміючись, додає: — Я заходжу за вами. Вечір ми проводимо разом. На жаль, мій чоловік надто занятий і не зможе мене супроводити. Я примушена принести за нього пробачення. Я прийду сама!.. Ви спинилися?..
Я називаю готель і номер кімнати.
Господар покірно прийняв це застереження щодо себе від своєї дружини. Не знаю, чи часто він звик чути од неї подібні заяви, але, прослизнувши швидким поглядом по його обличчю, я не зауважив, щоб він якось зареаґував на сказане. В усьому, що відбувалося, не було нічого, що його бентежило б.
Признаюся, я не люблю умовлянь про побачення, якщо вони відбуваються в присутності чоловіка. Але Лариса воліла йти напрямки й одверто. Очевидячки, більш-менш одверто, як і кожна жінка, особливо ж, якщо вона до того ще й гарна жінка.